— Ось помацай землю, і будеш знати звідки, — сказала Руда Лілея.
Аліса так і зробила.
— Тверда, мов камінь, — відзначила вона. — Але я не розумію, до чого тут це.
— У більшості квітників, — розтлумачила Лілея, — земля пухка, мов перина, і квіти там завше сплять!
Таке пояснення Алісу цілком задовольнило.
— Мені б таке і в голову не прийшло! — зізналася вона.
— А як на мене, то ти взагалі безголова, — дошкульно зауважила Троянда.
— Та й з вигляду дурна. Дурнішої не бачила, — докинула раптом Фіалка.
Аліса з несподіванки ледь не підскочила: досі Фіалка і пари з уст не пускала!
— Краще помовч! — гримнула на неї Лілея. — Наче ти взагалі щось бачила! Сховаєш голову під листям та й похропуєш, а що діється у світі знаєш не більше, ніж зеленоголовий пуп'янок!
— А з людей у саду, окрім мене, ще хтось є? — поцікавилася Аліса, пускаючи повз вуха останні слова Троянди.
— Є тут ще одна квітка: вона вміє пересуватись, як і ти, — сказала Троянда. — Не розумію, як це в тебе виходить… («А хіба ти щось колись розуміла?» — хмикнула Лілея.) — Тільки вона кущуватіша.
— Вона така, як я? — пожвавішала Аліса, осяяна раптовим здогадом: «Десь тут, у саду, є ще одна дівчинка!»
— З вигляду вона така ж неоковирна, — відповіла Троянда. — Тільки темніша і пелюстки в неї, мабуть, чи не коротші.
— Її пелюстки доладні, як у Жоржини, — вставила слово Лілея, — а не розкошлані, як у тебе.
— Але це не твоя провина, — додала Троянда співчутливо. — Просто, коли починаєш в'янути, пелюстки трохи розхристуються. Тут нічим не зарадиш.
Така думка Алісі аж ніяк не сподобалась, і, щоб змінити тему, вона запитала:
— А до вас вона приходить?
— Думаю, незабаром ти її побачиш, — сказала Троянда. — Вона з родини колючих.
— А де в неї колючки? — запитала Аліса не без цікавості.
— На голові, звичайно, — відказала Троянда. — Я, до речі, була здивована, чому в тебе таких немає. Гадала, у вас усі з колючками.
— А ось і вона! — гукнула Мальва. — Я чую її ступу: тупу, тупу!
Аліса хутко озирнулась і побачила… Чорну Королеву!
«Як же вона виросла!» — мимоволі відзначила Аліса.
Королева й справді підросла: тоді, в попелі, вона була якихось три дюйми, а тепер — на півголови вища за саму Алісу!
— Це від свіжого повітря, — озвалася Троянда. — Повітря в нас розкішне!
— Я, мабуть, піду їй назустріч, — сказала Аліса.
Хоча з квітами було й цікаво, але погомоніти зі справжньою Королевою — річ, звичайно, далеко поважніша.
— Нічого в тебе не вийде, — сказала Троянда. — Раджу йти у протилежний бік.
Ця порада, поза всяким сумнівом, була така безглузда, що Аліса мовчки попрямувала до Королеви. І, на превеликий свій подив, тут-таки й згубила її з очей, — зате знову опинилася на порозі будинку.
Аліса розсердилася й відступила назад. Пошукавши Королеву очима (і таки нагледівши її вдалині), вона вирішила, що тепер спробує піти у протилежному напрямку.[23]
Усе вдалося на славу! Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Королевою, і якраз під тим пагорбом, до якого так довго намагалася дістатись.
— Ти звідки? — спитала Королева. — І куди прямуєш? Дивися прямо, говори чемно і не смикай пальцями!
Аліса виконала всі її настанови і якнайчемніше пояснила, що йшла собі своєю дорогою і ось — заблукала.
— Не знаю, що ти називаєш своєю дорогою, — зауважила Королева. — Тут усі дороги — мої. Але скажи, що тебе взагалі сюди привело? — додала вона вже лагідніше. — Поки збираєш думки — роби реверанс, це затягує час.
Алісі було трохи дивно це чути, проте не вірити такій високій особі вона не могла.
«Повернуся додому, і спробую робити реверанси, коли припізнятимусь на обід», — подумала вона.
— Вже час відповідати, — сказала Королева і глянула на годинник. — Коли щось кажеш, розтуляй рота трішечки ширше і не забувай додавати «Ваша Величносте».
— Я просто хотіла глянути на сад, Ваша Величносте…
— Молодець! — сказала Королева і поплескала її по голові, що Алісі аж ніяк не сподобалось. — А щодо саду, як ти його величаєш… то бачила я сади, супроти яких оцей був би дикою пущею.
Аліса на сміла з нею сперечатися і повела далі:
— …а ще я хотіла вийти на цей пагорб…
— Щодо «пагорба», — перебила Королева, — то я можу показати пагорби, супроти яких оцей був би долиною.
— Ба ні! — заперечила, нарешті, Аліса, дивуючись власній сміливості. — Пагорб ніяк не може бути долиною. Це — казна-що!
23
У цих словах явний натяк на те, що «вперед» і «назад» у дзеркалі міняються місцями. Спробуйте піти до дзеркала — зображення зарухається вам назустріч, тобто в протилежному напрямку.