Десь із хвилинку вона стояла мовчки, розмірковуючи, а тоді зненацька заговорила знову:
— Виходить, усе справдилося! То хто ж я тепер? Я пригадаю. Обов'язково пригадаю! Мушу пригадати!
Але користі з цього «мушу» було не надто багато. Добряче поморочивши собі голову, вона тільки й згадала:
— Там є «Л»… Так, так, воно починається на «Л»!
І щойно вона те промовила, як до неї звідкись приблукало Оленя. Воно дивилося на Алісу великими лагідними очима і нітрохи її не боялося.
— Лась-лась! Ходи-но сюди! — покликала Аліса і простягла руку, щоб його погладити. Оленя відсахнулося назад, стало і знову задивилося на Алісу.
— Як тебе звати? — запитало воно врешті.
Який ніжний, солодкий мало воно голос!
«Аби ж то я знала!», — подумала бідолашна Аліса і сумно промовила вголос:
— Поки що ніяк.
— Постарайся згадати, — порадило Оленя. — Так негоже!
Аліса постаралася, та все було марно.
— А ти не скажеш, як звати тебе? — несміливо запитала вона. — Можливо, це мені якось допоможе.
— Скажу, але трохи далі, — відповіло Оленя. — Тут я не згадаю.
Аліса ніжно обійняла Оленя за оксамитну шию, і вони разом подалися через ліс. Так вони вийшли на другу галявину.
Тут Оленя раптом підскочило і випручилося з Алісиних обіймів.
— Я — Оленя! — радісно крикнуло воно. — А ти… Ой! Ти — людське дитя!..
Тут у прегарних карих очах Оленяти раптом промайнув ляк, і воно стрілою помчало геть.
Аліса довго проводжала його поглядом, насилу стримуючи сльози: отак зненацька втратити такого милого супутника!
— Зате я знаю тепер своє ім'я, — врешті промовила вона. — Добре вже й це… Аліса… Аліса… Більше не забуду… А тепер — котрому з цих двох дороговказів маю я вірити?
На це запитання відповісти було неважко: через ліс вела тільки одна стежка, й обидві стрілки вказували на неї.
— А втім, з'ясую це на роздоріжжі, — подумала Аліса, — тоді, як вони вказуватимуть різні напрямки.
То були марні сподівання! Аліса все йшла і йшла, і пройшла чимало, але на кожному роздоріжжі вона виявляла нову пару дороговказів, що так само вказували в один напрямок. На одному було написано:
ТУТ ЖИВЕ КРУТЬ.
А на другому:
ТУТ ЖИВЕ ВЕРТЬ.
— Мабуть, — сказала нарешті Аліса, — вони мешкають в одному будинку. І як я раніше не здогадалась… Але я до них не буду заходити. Просто привітаюся і спитаю, як виблукати з цього лісу. Тільки б устигнути на Восьму клітинку ще завидна!
Отак балакаючи сама з собою, мандрувала вона далі, аж поки за одним крутим поворотом наскочила на двох малих товстунів. Це було так несподівано, що вона аж відсахнулася, але тут-таки й оговталась: із відчуттям, що це не інакше, як самі…
Розділ четвертий
Круть і Верть
Вони стояли під деревом, обнявши одне одного за плечі, й Аліса відразу здогадалася, хто з них хто, бо в одного збоку на комірі було вишито «РУТЬ», а в другого — «ЕРТЬ».
«„К“ та „В“ у них, мабуть, на комірі ззаду», — подумала Аліса.
Вони стояли так тихо й непорушне, що Аліса, забувши, що вони живі, почала заглядати, чи справді на їхніх комірах є «К» та «В», і мимоволі здригнулася, коли почула голос того, хто мав позначку «РУТЬ».
— Якщо ти гадаєш, ніби ми — воскові, то виймай свого гаманця. Воскові фігури ліплять не на те, щоб хтось оглядав їх задурно. Аж ніяк!
— І навспак, як мовив рак! — додав той, хто мав знак «ЕРТЬ». — Якщо ти гадаєш, ніби ми живі, то повинна озватися…
— Звичайно, вибачте, будь ласка! — тільки й спромоглася сказати Аліса, бо в голові їй невідступне, мов годинниковий цокіт, крутилися слова знайомої пісні. Тож вона не втрималась і заспівала:
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Круть, — але все це не так. Аж ніяк!
-І навспак, — підхопив Верть. — Якби це було так — тоді не могло б бути інак; а якби не було інак, то було б тільки так; та що це не так, то воно таки інак. Хитра штука логіка.
— Я думала про те, — ввічливо відповіла Аліса, — як найліпше виблукати з лісу, бо вже он як смеркло. Чи не підкажете дорогу?
Але гладунці тільки перезирнулися і пересміхнулися між собою.
Вони так разюче скидалися на пару опецькуватих школярів, що Аліса не стрималась, тицьнула пальцем на Крутя і сказала: