— Морж мені симпатичніший, — заявила Аліса. — Він мав бодай крихту жалю до безталанних устриць.
— Хоча їв більше за Теслю, — зауважив Верть. — Чого він раз у раз хустиночку до очей підносив? Аби Тесля не порахував, скільки він їх ум'яв. Так що — навспак!
— Це підло! — обурилася Аліса. — Тоді мені симпатичніший Тесля… Він їх менше з'їв.
— Йому просто не до снаги було вмолотити більше, — сказав Круть.
Аліса геть спантеличилась. Помовчавши, вона промовила:
— Ну, тоді виходить, вони обидва були погані…
Тут вона зненацька вмовкла й тривожно прислухалась: у лісі щось чахкало, наче потужний паровик, хоча то міг бути й дикий звір.
— Тут є дикі звірі? Леви, наприклад, чи тигри? — боязко спитала Аліса.
— Та ти що! То хропе Чорний Король! — сказав Верть.
— Гайда туди! — гукнули брати, схопили Алісу за руки і повели дивитися на сплячого Короля.
— Ось, полюбуйся! — сказав Круть.
Чесно кажучи, Аліса не бачила, чим їй любуватися. На голові в Короля стирчав довжелезний рудий ковпак із китичкою, а сам він лежав у скарлюченій позі й гучно хропів…
— Дивно, як він ще не відхропів собі голови! — зауважив Круть.
— Щоб він, чого доброго, ще не застудився, лежачи на сирій землі! — стривожилася Аліса, бо була вельми чуйною дівчинкою.
— Йому щось сниться, — сказав Верть. — І знаєш, що?
— Цього не можна знати, — відказала Аліса.
— Йому снишся ти! — вигукнув Верть і радо заплескав у долоні. — А коли ти йому переснишся, то, як гадаєш — де ти будеш тоді?
— Там, де й тепер, звичайно, — відповіла Аліса.
— Ти? — пирхнув Верть. — Тебе не буде ніде! Бо ти йому тільки снишся, та й годі![29]
— Тільки-но Король прокинеться, — додав Круть, — ти зразу ж фух! — і нема. Загаснеш, як свічка!
— Цього не може бути! — обурено вигукнула Аліса. — Це по-перше. А по-друге: якщо я — лише його сон, то хто ж тоді ви, хотіла б я знати?
— Отож бо, — вигукнув Круть.
— Отож бо й воно! — вигукнув Верть.
Він гукнув це так голосно, аж Аліса мимоволі цитьнула:
— Тс-с! Не кричіть так — ви його розбудите!
— Хто б про це говорив! — сказав Круть. — Ти ж лише часточка його сну. Сама чудово знаєш, що ти не справжня!
— Ні, я справжня! — сказала Аліса і розплакалась.
— Від плачу ти й на крихітку не посправжнішаєш, — зауважив Верть. — Нема чого плакати.
— Якби я не була справжня, — сказала Аліса, посміхаючись крізь сльози (настільки це було кумедно), — я б не могла плакати.
— Сподіваюся, ти не вважаєш, що твої сльози — справжнії — зневажливо хмикнув Круть.
«Усе це — нісенітниці, — подумала Аліса. — А я, дурна, плачу».
Тож вона утерла сльози і якнайбадьоріше промовила:
— Хай там як, але мені негайно треба вийти з цього лісу. Щось дуже швидко насувається темрява. Чи не вперіщить зараз дощ, як ви гадаєте?
Круть розіп'яв над собою та своїм братом велетенського парасоля, звів очі під його верх і сказав:
29
Ця відома суперечка про сон Чорного Короля занурила бідолашну Алісу в похмурі глибини метафізики. Круть і Верть, як бачимо, висловлюють точку зору єпископа й філософа Джорджа Берклі (1685–1753), який вважав, що всі матеріальні предмети, включно із нами, «просто сняться» Господові. Аліса ж приймає позицію здорового глузду лексикографа й поета Семюеля Джонсона (1709–1784), який вважав, що він заперечив Берклі, штовхнувши ногою великий камінь. Беркліанська тема хвилювала Керрола, як хвилює вона всіх платоніків. Обидві Алісині пригоди відбуваються у сні.
У паралельних снах Аліси й Чорного Короля спостерігається своєрідний приклад безкінечно спадної послідовності. Аліса бачить у сні Короля, який бачить у сні Алісу, яка бачить Короля, і так далі, мовби два дзеркала, поставлені одне перед другим…