— Бувайте здорові! — сказала вона якомога веселіше. — До зустрічі!
— Навіть коли б ми зустрілися ще раз, я б тебе однаково не впізнав, — буркнув Шалам-Балам і подав їй одного пальця. — Ти — точна копія інших людей.
— Зазвичай людей розпізнають по обличчю, — задумливо промовила Аліса.
— Саме це мене й дратує, — сказав Шалам-Балам. — Ви всі на один копил: двоє очей (і він двічі тицьнув пальцем перед собою)… посередині — ніс, а під носом — рот. Завжди одне й те саме! От коли б очі в тебе були по один бік носа, а рот, наприклад… на лобі, — це вже було б дещо.
— Але ж це було б так негарно! — заперечила Аліса.
Але Шалам-Балам тільки заплющився й відрубав:
— Не бачила — не кажи!
Аліса почекала, чи не скаже він іще чогось, але Шалам-Балам уперто не розплющував очей і зовсім на неї не зважав.
— Бувайте здорові! — повторила вона знову і, не почувши відповіді, тихенько пішла собі далі.
Дорогою вона таки не втерпіла й прошепотіла:
— З усіх щонайнесимпатичніших… — І повторила вголос, рада, що знайшла таке довге слово:
— З усіх щонайнесимпатичніших людей, які мені зустрічалися…
Але закінчити це речення їй так і не судилося, бо тієї миті щось оглушливо бебехнуло, струсонувши лісом від краю до краю.
Розділ сьомий
Лев та Одноріг
І тут з'явилися пішаки — вони бігли лісом спершу по двоє-троє, тоді по десятеро, по двадцятеро і, нарешті, повалили таким валом, що, здавалося, ліс від них аж кишить. Аліса, щоб її не затоптали, сховалася за деревом і лиш водила за ними очима.
Зроду-віку, подумалось їй, не бачила вона вояків, що так непевно трималися на ногах: вони повсякчас через щось перечіпалися. Досить було одному впасти, як на нього неодмінно валилося кілька інших. Невдовзі вся земля була встелена купами пішаків.
Відтак з'явилася кіннота. Чотириногим було трохи легше, ніж двоногим, але й вони час від часу спотикалися. Досить було коневі спотикнутися, як вершник (і це вже ставало правилом) тут-таки гепався додолу.
Гармидер наростав із кожною хвилиною, тож Аліса була щаслива, коли вибралася з хащі на галявину, де просто на землі сидів Білий Король і щось мережив у своїй Пам'ятковій книзі.
— Я послав кінне лицарство і всю королівську рать! — радісно крикнув Король, угледівши Алісу. — Тобі, голубонько, часом не стрічалися в лісі піші вояки?
— Авжеж, стрічалися! — сказала Аліса. — Гадаю, тисяч із кілька.
— Чотири тисячі двісті сім — ось достеменне число, — випалив Король, зазирнувши до Пам'яткової книги. — Кінноту, щоправда, я послав не всю: двоє коней потрібні для гри. І двох Гінців також нема — обох їх відряджено до міста. Ану лиш кинь оком на шлях! Хто там є?
— Ніхто.
— Мені б твої очі! — із заздрістю сказав Король. — Це ж треба — вміти побачити Ніхта! Та ще й так здалеку! Я проти сонця навряд чи кого побачу!
Та Аліса його не слухала: вона пильнувала за шляхом, прикривши очі долонею.
— О! Хтось іде! — вигукнула вона врешті. — Але ж як поволі! І як по-чудернацькому!..
(Гінець, ідучи, то вистрибував, то звивався в'юном, широко розчепіривши лапаті долоні, схожі на плавці).
— Та що там чудернацького? — заперечив Король. — Англо-саксонський Гонець — англосаксонські й манери[37]. Він завжди такий, коли палає сміливістю. А звуть його Салонний Саєць[38].
— Мого милого звуть на «С»[39], — мовила, не Стримавшись, Аліса. — Я його люблю, бо він Сміливий. І не люблю його на «С», бо він Сердитий. Годую я його Сиром і… і Сіном. А мешкає він у… у…
— У Салоні, — невинно сказав Король, що й гадки не мав підігрувати Алісі, яка силкувалася згадати якесь місто на «С». — А другого Гінця звати Кеп-Ель-Юшник. Бачиш, у мене їх двоє: один ганяє туди, а другий — сюди.
— Прошу? — спантеличилася Аліса.
— Просити не вельми гарно. А ти ж наче пристойна дівчинка, — сказав Король.
— Я просто хотіла сказати, що не розумію, — пояснила Аліса. — Як це — один туди, а другий сюди?
— Скільки тобі товкмачити! — промовив Король нетерпляче. — У мене їх два: один рухається, другий — чухається. Одного по щось посилаю, а другого — з чимось зустрічаю.
Цієї хвилини прибув Гонець. Він був такий захеканий, що не міг вимовити й слова, тільки вимахував руками та корчив до Короля страшні гримаси.
— Ця панночка любить тебе, бо ти сміливий, — відрекомендував Алісу Король.
Цим він сподівався відвернути від себе увагу Гінця. Та ба! Його англо-саксонські манери дедалі химернішали, а очі закочувалися все навіженіше.
38
Це, звичайно, Шалений Заєць. У п'ятому розділі відзначалося, що другий Гінець — то Капелюшник, який щойно вийшов із в'язниці, куди він потрапив наприкінці попередньої книги.
39
Популярна у вікторіанській Англії гра. Перший гравець казав: «Мого милого звуть на А… Я його люблю, тому що він… Я його боюся, тому що він… Він мене водив до… Він мене годував… А мешкає він у..», підставляючи слова, що починаються на А. Другий гравець підставляв слова на Б, і так далі — до кінця абетки. Хто не знаходив потрібного слова вибував із гри.