Аліса з великим тарелем на колінах сиділа на березі крихітного струмочка і ревно орудувала ножем.
— Мені дуже прикро, — поскаржилася вона (Аліса вже встигла призвичаїтись до свого нового прізвиська), — але скільки я його не краю, а скибки стуляються знов!
— Бо ти не вмієш поводитися із задзеркальними пирогами, — зауважив Одноріг. — Спершу пирога роздай, а тоді його розкрай!
Це скидалося на безглуздя, однак Аліса слухняно підвелася й пішла роздавати пиріг. І тільки-но вона так учинила, як пиріг сам поділився на три частини.
— А тепер — край! — сказав Лев, коли Аліса з порожньою тацею знов сіла на своє місце.
Вона сиділа з ножем у руці і натужно міркувала, як їй узятися до діла.
— Гей, це нечесно! — крикнув Одноріг. — Химера вділила йому вдвічі більше![42]
— Зате собі не залишила ані крихти, — сказав Лев. — Ти що, не любиш сливових пирогів, Химеро?
Та не встигла Аліса розтулити рота, як гримнули барабани.
Годі було збагнути звідки долинає їхній гуркіт: барабани, здавалося, гримотіли скрізь, а надто в голові. На якусь мить Алісі здалося, ніби вона геть оглухла. В пориві жаху вона зірвалася на ноги й перестрибнула
через крихітний струмочок. На льоту вона ще встигла запримітити, як посхоплювалися Лев з Однорогом — люті, що їм перервано трапезу, а тоді впала навколішки і щосили затисла вуха долонями, марно намагаючись приглушити цей жахливий гуркіт.
«Якщо вони не виметуться з міста тепер, — подумала вона, — то звідси їх не вибарабанить уже ніхто!»
Розділ восьмий
«Я сам це придумав!»
Невдовзі гуркіт наче став помалу вщухати і нарешті запанувала мертва тиша. Аліса стривожено підвела голову. Довкола не було жодної душі! Чи не наснилися їй, бува, Лев з Однорогом та чудні англо-саксонські Гінці? Але біля її ніг ще й досі лежала величезна таця, на якій вона силкувалася розкраяти пирога.
— Отже, вони мені таки не наснилися! — сказала вона до себе. — Хіба що… хіба що і вони, і я однаково снимося комусь іншому. Але хай би я краще снилася сама собі, а не Чорному Королеві! Я не хочу бути нічиїм сном! — запхинькала вона. — Ось піду і розбуджу його — побачимо, що буде!
Тут її думки урвав голосний крик:
— Агов! Агов! Шах!
Навскач просто на неї мчався Чорний кінь[43], на якому, вимахуючи здоровенною булавою, сидів закутий у темні обладунки Лицар.
— Ти — моя полонянка! — крикнув Лицар і брикнув з коня.
Хоч яка Аліса була налякана, але цієї миті вона злякалася більше за нього, аніж за себе. Вона з тривогою спостерігала, як Лицар залазить на коня знов.
Ледве вмостившись у сідлі, він знову було почав:
— Ви — моя по…
Проте його урвав інший голос:
— Агов! Агов! Шах!
Аліса зачудовано роззирнулася довкола, шукаючи нового ворога. Ним цього разу виявився Білий Лицар[44], що сидів на Білому Коні. Він під'їхав до Аліси і також упав з коня — достоту, як щойно Чорний Лицар, а далі зіп'явся на нього знов, і якусь часину двійко Лицарів сиділи на конях і мовчки дивилися один на одного. Аліса збентежено переводила погляд з одного на іншого.
— Це я її взяв у полон! — промовив нарешті Чорний Лицар
— А я її звільнив! — відповів Білий.
— Що ж, будемо за неї битися, — сказав Чорний Лицар, беручи свій шолом (що був причеплений до сідла і мав форму кінської голови) і налягаючи його на себе.
— Турнірних правил ти, гадаю, не забув? — спитав Білий Лицар, і став надягати шолома й собі.
— Я не забуваю їх ніколи! — відповів Чорний Лицар.
І вони почали репіжити один одного з такою люттю, що Аліса сховалася за дерево, аби не потрапити, бува, під удар.
«Цікаво, що то за Турнірні правила? — думала вона, боязко визираючи зі схованки. — Перше, бачиться, таке: якщо Лицар уражає суперника — той злітає з коня, а якщо хибить, то брязкає додолу сам… А друге, мабуть, чи не таке: булаву тримають обіруч, як тримають її в ляльковому театрі… А падають вони з таким гуркотом, мовби всі, які є, причандалля для каміна жбурляють об камінові ґратки! А які сумирні їхні коні! Хочеш — злазь, хочеш — вилазь… а вони стоять собі, наче кобильниці[45]!»
Аліса, правда, не добачила ще одного Турнірного правила, а воно, судячи з усього, було таке: тільки-но котрийсь із Лицарів злітав з коня, він неодмінно падав на голову. Власне, їхній герць так і закінчився: обидва суперники дали сторчака водночас і поруч. Повстававши, вони потисли один одному руки, а далі Чорний Лицар скочив у сідло і чвалом поскакав геть.
42
Тобто «левову пайку» — вираз, узятий із Езопової байки, у якій розповідається про те, як звірі ділили здобич. Лев наказав дати собі четвертину як цареві звірів, ще четвертину — за незрівнянну мужність, і ще четвертину для дружини й дітей. Що ж до останньої четвертини, підсумував Лев, то кожен із звірів може посперечатися за неї з ним самим.
43
Чорний Кінь пішов на е7 — чудовий хід у грі за правилами, адже водночас він оголошує шах Білому Королю і загрожує Білій Королеві. Якщо Чорний Кінь залишиться на шахівниці, Королеві — кінець.
44
Білий Кінь, вискочивши на поле, що його зайняв Чорний Кінь (це поле межує з Алісою зі сходу), помилково (бо роззява!), оголошує шах. Насправді ж він загрожує хіба що власному Королеві.