Допомагаючи Лицареві підвестися після п'ятого падіння, Аліса ризикнула зауважити:
— Боюся, їздець ви не вельми досвідчений…
Ця репліка щиро здивувала і навіть дещо образила Білого Лицаря.
— З чого це видно? — запитав він, видряпуючись назад у сідло і хапаючись за Алісине волосся, щоб не перекинутися в другий бік.
— Люди з великим досвідом не падають раз по раз.
— У мене дуже великий досвід, — вельми поважно мовив Лицар. — Багатющий досвід!
— Справді? — тільки й спромоглася якнайщиріше здивуватися Аліса.
Далі вони посувалися мовчки: очі в Лицаря були заплющені, і він час від часу тільки щось бубонів собі під ніс. Аліса потерпала, щоб він не впав знову.
— Велике мистецтво верхової їзди, — раптом озвався Лицар, змахнувши правицею, — полягає в тому, щоб утри…
Тут мова його урвалася так само зненацька, як і почалася, бо Лицар з усього маху гепнувся просто під ноги Алісі. Цього разу вона злякалася не на жарт, бо він упав на голову, і, зводячи його на ноги, вона стурбовано запитала:
— Ребра цілі?
— Е, дурниці! — відповів Лицар таким тоном, мовби двоє-троє поламаних ребер йому не вадили. — Велике мистецтво верхової їзди, як я вже казав, полягає в тому, щоб належним чином утримувати рівновагу. Ось дивись…
Пустивши вуздечку, він розпростер обидві руки, аби продемонструвати секрет свого вміння, і цього разу бебехнувся навзнак просто Коневі під копита. Доки Аліса зводила його на ноги, він, невгаваючи, бурмотів:
— Багатющий досвід!.. Багатющий досвід!..
Тут Алісин терпець урвався остаточно.
— Та це ж просто курям на сміх! — вигукнула вона. — Дерев'яного коника на коліщатках — ось якого коня вам треба!
— А що — в цієї породи рівніша хода? — жваво зацікавився Лицар і обіруч обняв свого Коня за шию —і, треба сказати, зробив це саме вчасно, рятуючись від нового падіння.
— Куди рівніша, ніж у живої, — пирснула сміхом Аліса, бо вже не могла його далі стримувати.
— Я дістану собі таку конячку, — замислено сказав Лицар. — Навіть двох… ні, кількох.
Трохи помовчавши, він промовив:
— Я — мастак на всілякі винаходи. Ось, приміром, щойно, як ти мене підводила — ти помітила, який я був задуманий?
— Зосереджений, — уточнила Аліса.
— Я саме обмірковував, як по-новому перелазити через хвіртку. Хочеш послухати?
— Якщо ваша ласка, — чемно відповіла Аліса.
— Ось як у мене зародилась ця ідея, — пожвавішав Лицар. — «Дивися, — сказав я собі, — тут є лиш одна проблема — ноги: як закинути їх нагору? Голова нагорі й так». А тепер дивись: спершу впираємося головою в дашок хвіртки — отже, голова вже нагорі… Тоді стаємо на голову — от уже й ноги нагорі, а тоді — мах! — і кінець. Тобі ясно?
— Ясно, що кінець, якщо це зробити, — замислено сказала Аліса. — Та чи не здається вам, що таке завдання не з легких?
— Я ще не пробував, — зітхнув Лицар, — то й не скажу… Але, мабуть, і справді складнувате.
На цю думку обличчя йому скривилося, й Аліса мерщій змінила розмову.
— Ой, який цікавий у вас шолом! — бадьоро вигукнула вона. — Так само ваш винахід?
Лицар з гордістю глянув на свій шолом, причеплений до сідельної луки.
— Так, — відказав він. — Але я винайшов ще кращого… Щось на зразок довжелезного ковпака. Коли я, бувало, злітав з коня, то спочатку впирався у землю ним, а далі падав сам. З такої висоти, сама розумієш, це вже ніяке й не падіння… Зате з'явилася інша загроза — впасти у шолом. Одного разу так і сталося… Найгірше, що перш ніж я встиг із нього виборсатися, надійшов інший Білий Лицар і нап'яв його на себе. Він думав, що то його шолом…
Лицар оповідав це так піднесено, що Алісі просто не стало духу розреготатися.
— Боюся, ви добряче натовкли йому маківку, — зауважила вона, ледве тамуючи сміх.
— Нічого гріха таїти, довелося разочок його брикнути, — відказав Білий Лицар без тіні посмішки. — Того-то він урешті й здогадався скинути шолома… От тільки витягувати мене довелося довгенько: я ж залетів у той шолом глибоко, як… як блискавка!
— Але ж природа блискавки дещо не така! — зауважила Аліса.
— Ото ж я й кажу, що залетів з протиприродною швидкістю! Протиприродною, неприродною і неприродною разом узятими!
З цими словами бідолаха збуджено підніс руки догори — і негайно дав сторчака із сідла просто в глибокий рів.
Аліса кинулася до нього. Це падіння захопило її зненацька (якийсь час її охоронець їхав вельми справно), і вона боялася, щоб цього разу він таки й справді не покалічився.