Та хоч із рову стриміли тільки його ноги, вона полегшено зітхнула, зачувши, що він і далі продовжує говорити, мовби нічого й не сталося:
— …як протиприродна блискавка… Але ж і він добрячий роззява: узяти й надягти чужого шолома!.. Разом з господарем!
— Як ви можете розмовляти сторч головою, та ще й так спокійно? — запитала Аліса, витягуючи його за ноги.
Вочевидь, це питання Лицаря дуже вразило.
— Чи не байдуже, де опиниться моє тіло? — запитав він. — Головне, щоб працював розум. Що нижче моя голова, то більше спадає мені на розум нових винаходів.
Помовчавши, він додав:
— Ну, а найблискучіший мій винахід — новий пудинг — прийшов мені у голову прямо за обідом, за другою стравою!
— І його встигли випекти на наступну? — запитала Аліса. — Меткі пекарі, що й казати!
— На наступну — ні, — замислено протягнув Лицар. — Не на наступну страву.
— Тоді на наступний день? Не подавали ж вам два пудинги в один день?
— Ні, не на наступний день, — так само протягнув Лицар. — На наступний день — ні. Правду кажучи, — дедалі тихіше провадив він, схиляючи голову, — його навряд чи хто й пік. І навряд, чи його взагалі коли-небудь спекли б! А який то був шедевр винахідництва!..
— З чого ж його мали випікати? — запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити Лицаря, який, здавалося, зовсім занепав духом.
— Насамперед, із промокального паперу, — аж застогнав бідний Лицар.
— Навряд, чи це надто смачна річ…
— Сама по собі, звісно, ні, — урвав він із запалом. — Але ти й гадки не маєш, які дива здатні творити присмаки… Скажімо, порох чи там… сургуч! Але тепер я мушу з тобою попрощатися…
Вони саме вийшли на узлісся.
З несподіванки Аліса аж розгубилася: усі її думки заполонив пудинг…
— Ти засмутилася? — стривожився Білий Лицар. — Дай-но я щось заспіваю тобі для душі.
— А ваша пісня не довга? — поцікавилася Аліса.
Чим-чим, а віршами сьогодні вона була сита по саму зав'язку.
— Довгенька, але гарненька! — сказав Лицар. — Гарна-прегарна! Кожен, хто чує, як я її співаю… або ридма ридає, або…
— Або що? — спитала Аліса, бо Лицар нараз примовк.
— Або… не ридає. Заголовок тієї пісні називається «Риб'ячі очі».
— Ви хочете сказати — пісня так називається? — спитала Аліса, силкуючись збудити в собі зацікавлення.
— Ні, ти не розумієш, — трохи наче роздратовано сказав Лицар. — То заголовок так називається. А пісня називається «Старий дідусь».
— Виходить, я мала запитати: «Пісня має такий заголовок?» — поправила себе Аліса.
— Ні, зовсім не так! Її заголовок «Печена вода». Але так вона тільки називається}
— То яка ж це пісня насправді? — запитала остаточно заморочена Аліса.
— До цього я й веду, — сказав Лицар. — Насправді це пісня «Коло воріт». Мелодія власного винаходу[49]!
З цими словами він зупинив Коня, кинув повіддя йому на шию і, сповільна відбиваючи такт рукою, з легким усміхом, що осяяв його добре недоумкувате обличчя, почав співати.
З усіх чудес, що їх пережила Аліса у своїх задзеркальних мандрах, саме це залишилося в її пам'яті найяскравішим спомином. Навіть через багато літ усе пам'яталося так виразно, наче сталося вчора: лагідні голубі очі Лицаря, його м'яка усмішка… сяйво призахідного сонця, що просвічує його волосся… сліпучий блиск обладунків… кінь з попущеним повіддям, що спокійно скубе травичку просто з-під її ніг… чорна сутінь лісу в неї за плечима, — усе це вона ввібрала в себе, мов картину, доки, прихилившись до дерева, споглядала з-під руки цю чудернацьку пару, наслухаючи в напівсні сумовиту мелодію пісні.
«А мелодія якраз і не його власного винаходу, — сказала вона собі. — Хіба ж це не „Я все віддав тобі, що міг“?»
Аліса слухала пісню дуже уважно, але ридати ридма — чомусь не ридала.
49
Для людини, втаємниченої в логіці й семантиці, усе це досить зрозуміло. Пісня ця — «Той, що сидить при воротях»; вона називається «Діжки з ям»; ім'я пісні — «Старий дідусь»; ім'я це називається «Риб'ячі очі». Керрол тут розрізняє предмети, імена предметів та імена імен предметів. «Риб'ячі очі» наймення імені — належить до тієї галузі, яку в сучасній логіці називають «метамовою».