Проте на такий жест Аліса не зважилася.
— Трішечки ласки… та ще волосся їй накрутити на папільйотки… і ти її не впізнаєш!..
Біла Королева глибоко зітхнула і схилила голову Алісі на плече.
— Мене так хилить на сон! — простогнала вона.
— Стомилася, бідолашка! — пояснила Чорна Королева. — Погладь її по голові… Позич їй свого нічного ковпака… заспівай колискову…
— Ковпака при собі не маю, — сказала Аліса, пробуючи виконати першу настанову, — та й колискової жодної не знаю.
— Доведеться мені самій її заколисувати, — зітхнула Чорна Королева і заспівала:
— Запам'ятала слова? — спитала вона, схиляючи голову на друге Алісине плече. — Тепер заколисуй мене. У мене теж злипаються повіки.
За хвилину обидві Королеви вже міцно спали, похропуючи.
— Що ж мені робити? — вигукнула Аліса, розпачливо роззираючись довкола. Дві круглі голови, мов дві важкі великі кулі, по черзі з плечей скотилися їй на коліна.
— Де це бачено, щоб хтось колись піклувався про двох сонних Королев водночас! О ні! Такого не знає вся історія Англії! Певно, що не знає, адже в Англії ніколи не було двох Королев нараз!
— Гей, прокидайтеся! Ви ж не пухові! — нетерпляче приказувала Аліса, але відповіддю їй було тільки розмірене хропіння.
З кожною хвилиною воно виразнішало, чистішало й дедалі більше скидалося на мелодію, — ось уже можна було розібрати й слова. Аліса так заслухалась, що й незчулася, коли дві вінценосні голови щезли з її колін.
Вона стояла перед дверима з аркою, над якою пишався великий напис: «КОРОЛЕВА АЛІСА». Обабіч дверей звисали ручні дзвінки: один з позначкою «Для гостей», другий — «Для челяді».
— Ось нехай скінчиться пісня, — подумала Аліса, — і я подзвоню в… В котрий же дзвінок мені дзвонити? — розгублено спитала вона, бо позначки геть збили її з пантелику.
— Я не гостя, але й не челядниця… Тут явно бракує ще одного дзвінка — «Для Королеви»…
Коли це двері трохи прочинилися і з них ви; ткнулася голова якоїсь дзьобатої істоти.
— Вхід заборонено до післязавтрашнього тижня! — оголосила вона і грюкнула дверима.
Хоч скільки Аліса стукала і дзвонила — все було марно. Нарешті старезний Жабун, що сидів під деревом, звівся на ноги і спроквола пошкандибав до Аліси. На ньому було ядучо-жовте вбрання і здоровенні черевики.
— Ну, в чому річ? — безголосо прохрипів Жабун.
Аліса круто розвернулася, ладна прискіпатися до кого завгодно.
— Це ви відповідаєте за двері? — запитала вона сердито.
— За які двері? — ледь видушив із себе Жабун.
Аліса мало не тупнула ногою від обурення.
— Як то за які? За оці!
Жабун із хвилину постояв, тупо витріщившись на двері, тоді підійшов, потер їх пальцем, мовби перевіряв, чи не лущиться фарба, і знову втупився в Алісу.
— Відповідаю за двері? — прохрипів він так кволо, що Аліса ледь почула. — А ти їх про щось запитувала?
— Я вас не розумію, — сказала вона.
— Я говорю по-нашому чи по-якому? — хрипнув Жабун. — Чи, може, тобі позакладало? Про що ти в них запитувала?
— Ні про що я в них не запитувала! — нетерпляче відказала Аліса. — Я в них гримала!
— Даремно ти це робиш… даремно! — прохрипів Жабун. — Це ж як діє їм на нерви!..
Він підійшов ближче і щосили копнув у двері своїм величезним черевиком.
— Дай спокій їм, — засапано прохрипів він, дибаючи назад до свого дерева, — і вони дадуть спокій тобі!
У цю мить двері розчахнулися навстіж, і зсередини долетів чийсь верескучий спів:
Приспів підхопили сотні голосів:
Незграйний хор голосів вибухнув вітальним лементом, і Аліса подумала:
«Три рази по тридцять — дев'яносто. Цікаво, чи хтось це рахує?»
За хвилину знову залягла тиша, і той самий верескучий голос заспівав нового куплета: