— З часом звикнеш, — сказала Гусінь і знов запахкала люлькою.
Аліса терпляче ждала, поки вона зволить озватися. Невдовзі Гусінь вийняла з рота люльку, раз чи два позіхнула, стріпнулася усім тілом і стала сповзати з гриба.
— Один край зробить тебе вищою, а другий — нижчою, — кинула вона Алісі на прощання.
«Один край чого?. Другий край чого?» — спантеличено подумала Аліса.
— Гриба, — відповіла Гусінь достоту так, наче запитання прозвучало вголос, і за мить щезла в траві.
Якусь часину Аліса задумливо дивилася на гриба, силкуючись з'ясувати, де ж оті два його краї, а що гриб був круглий-круглісінький, то це завдання видалося надважким. Нарешті вона обхопила гриба наскільки сягали її руки і відломила по шматочку з кожного краю.
— А тепер побачимо — так чи інак? — подумала вона, надгризаючи шматок у правій руці.
Тієї ж миті вона відчула сильний удар у підборіддя: воно буцнулося об ногу!
Така нагла зміна її вельми налякала. Збагнувши, що вона хутко зменшується, а отже, не можна гаяти й хвилини, Аліса мерщій узялася до другого шматочка. Проте її підборіддя так щільно вперлося в ногу, що вона ніяк не могла відкрити рота.
Нарешті їй вдалося вхопити дрібку з лівої руки.
— Ху-у, нарешті голова вільна! — радісно вигукнула Аліса, і відразу ж тривожно змовкла: десь поділися її плечі. Вона поглянула вниз, але побачила тільки шию неймовірної довжини, яка стриміла, немов стеблина, над морем зелені.
— Цікаво, що то за зелень? — сказала Аліса. — І куди поділися мої плечі? А мої бідолашні руки! Чого це я їх не бачу?
З цими словами вона порухала руками, але, здавалося, тільки й спромоглася, що викликати легке колихання зеленого листя далеко внизу.
Оскільки дотягтися руками до голови було справою безнадійною, вона спробувала нахилити голову до рук, і з радістю виявила, що її шия, наче змія, легко гнеться на всі боки.
Аліса вигнула її граційною кривулькою, і саме намірилась пірнути в зелену гущавину (вона вже зрозуміла, що це були крони дерев, під якими во на щойно блукала), коли раптом почулося різке сичання. Аліса рвучко відсахнулася.
Велика Горлиця, налетівши на неї, несамовито била її крильми по обличчю.
— Гадюка! — репетувала Горлиця.
— Ніяка я не гадюка — обурилася Аліса. — Дайте мені спокій!
— А я кажу — гадюка! — повторила Горлиця вже не так голосно і, майже схлипуючи, додала: — Я вже все перепробувала, але від них ніде нема рятунку!
— Не збагну, про що ви говорите, — сказала Аліса.
— Між корінням дерев, на річкових кручах, у чагарниках, — не зважаючи на Алісині слова, провадила Горлиця, — скрізь оці гадюки! Їм не догодиш!..
Аліса розуміла все менше й менше, проте вирішила не озиватися, поки Горлиця не виговориться.
— Мало мені мороки з висиджуванням яєць, — не вгавала Горлиця, — то я ще мушу день і ніч пильнувати їх від гадюк! Я вже три тижні не стуляю очей!
— Мені вас дуже жаль, — сказала Аліса: вона вже починала розуміти, про що йдеться.
— І саме тоді, як я вибрала найвище в лісі дерево, — правила своєї Горлиця, зриваючись на крик, — саме тоді, як я повірила, що нарешті їх здихалася, вони вже знову тут як тут — бач, уже й з неба лізуть! У-у, гадюка!
— Кажу ж вам, ніяка я не гадюка! — мовила Аліса. — Я… я…
— Ну, ну? Хто ж ти? Хто? — питала Горлиця. — Ще не надумала?
— Я… я… дівчинка, — промовила Аліса без особливої певності, бо згадала, скільки разів вона за цей день мінялася.
— Гарна баєчка, що й казати, — з глибокою зневагою пирхнула Горлиця. — На своєму віку я набачилася різних дівчаток, але з такою шиєю — жодної. Е, ні-і, ти — гадюка! І не відмагайся. Може, ще скажеш, що ти й яєць ніколи не їла?
— Певно, що їла, — сказала Аліса. (Вона завше казала правду.) — Розумієте, дівчатка також їдять яйця.
— Я не певна, — засумнівалася Горлиця, — але коли це так, то вони теж гадючого поріддя, ясно?
Такий несподіваний висновок так вразив Алісу, що вона заніміла. Горлиця негайно скористалася нагодою і додала:
— Я знаю одне: ти шукаєш яєць! І мені байдуже, хто ти — дівчинка чи гадюка!
— Зате мені — не байдуже, — заперечила Аліса. — Хоча яєць, щоб ви знали, я не шукаю. А якби й шукала, то вже ж не ваших — сирих я не люблю.
— Тоді вимітайся! — похмуро буркнула Горлиця і знову вмостилась у своє гніздо.
Аліса стала опускатися нижче, але це виявилося штукою непростою: її шия раз у раз заплутувалась у гіллі. Доводилося частенько зупинятися, щоб її виплутати.