Іван Єфремов
АЛМАЗНА ТРУБА
Оповідання
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з російської Р. ЯКОВЕНКА
Переклад здійснено за виданням: И. Ефремов, Алмазная труба, Издательство «Праада», Москва, 1946.
ОЗЕРО ГІРСЬКИХ ДУХІВ
Це оповідання належить геологу Волохову, відомому досліднику неприступних місць Сибіру. Здоров’як, з круглим монгольським обличчям, він сказав, що розповість надзвичайну історію, де головна заслуга належить розуму й тверезому аналізу.
— Багато того, — мовив він, — що блищить і грає яскравими барвами для мене, який пережив все це, я не зможу переказати вам. Але маю надію, що моя історія буде для вас цікавою.
Декілька років тому я пройшов з маршрутним дослідженням частину Центрального Алтаю — хребет Листв’яга, в області лівобережжя верхів’їв Катуні. Моєю метою тоді було золото. Хоч я і не знайшов того літа цінних розсипів, але був у повному захопленні від дуже цікавої геології та від чудової природи Алтаю. В місцях моєї роботи не було нічого особливо вартого уваги. Листв’яга — хребет порівняно низький; вічних снігів, білків, на ньому немає. А значить, немає й блискотливої різноманітності льодовиків, гірських озер, грізних шпилів та іншого асортименту високогірської краси, яка дивує і зачаровує в більш високих хребтах. Але сувора привабливість масивних гірських вершин, що підняли свої скелясті спини над мохнатою тайгою, яка покриває круглі гори, що розбігаються під гірськими вершинами, неначе хвилі моря, винагороджувала мене за досить нудне існування в широких болотистих долинах річок, де й проходила головним чином моя робота. Я люблю північну природу, з її мовчазною похмурістю, одноманітністю небагатих фарб, люблю, мабуть, за якусь первісну самотність і дикість, властиві їй. Я не проміняю її на дешеву яскравість півдня, що настирливо лізе в душу на закиданих недокурками й консервними банками кавказьких і кримських рів’єрах. І в хвилини туги за волею, за природою, які бувають у всякого експедиційного працівника, коли набридає життя у великому місті перед моїми очима насамперед постають сірі скелі, свинцеве море, позбавлені вершин могутні модрини і темні глибини вологих ялинових лісів…
Крім основної роботи, у мене було ще одне завдання: оглянути родовища прекрасного азбесту в середній течії Катуні, поблизу великого села Чемал. Найкоротший шлях туди проходив повз найвищий на Алтаї Катунський хребет, долинами верхньої Катуні. Дійшовши до села Уймон, я мав перевалити Теректинські білки — також високий хребет — і через Онгудай знову ввійти в долину Катуні.
Тільки тут, на цьому шляху, я відчув справжню чарівність природи Алтаю. Дуже добре пам’ятаю момент, коли я зі своїм невеличким в’ючним караваном після довгого переходу по урману — густому лісі із смереки, кедра та модрини — спустився в долину Катуні. В цьому місці рівна гладінь займища дуже затримала нас. Коні провалювалися до черева у цмокаючу буру грязь, сховану під рослинним шаром. Кожний десяток метрів давався з великими труднотами. Але я не зупинив каравану на нічліг, вирішивши сьогодні ж перебратися на правий берег Катуні. Молодий місяць рано піднявся над горами, і можна було без труднощів просуватися далі.
Рівний шум бистрої ріки вітав наш вихід на берег Катуні. При світлі місяця ріка здавалась широкою. Проте, коли передовий в’їхав на своєму безстрашному чалому коні в шумливу тьмяну воду і за ним рушили всі ми, вода була трохи вище колін. Ми легко перебрались на той берег. Минувши заплаву, засипану крупною галькою, ми опинилися знову болоті, яке сибіряки називали карагайником. На м’якому килимі моху були розкидані окремі тонкі ялини і скрізь стирчали високі купини, на яких піднімалась і шелестіла жорстка осока. В такому місці коні залишились би на ніч без корму, і тому я вирішив рухатися далі. Підйом, що починався, давав надію вибратися на сухе місце. Стежка потопала в похмурій чорноті ялинового лісу, ноги коней — в м’якому моховому килимі; їхати було невесело, та й шкода було стомлених коней. Так ми їхали години півтори, поки ліс не порідшав. З’явилися смереки й кедри, мох майже зник, але підйом не кінчився, а, навпаки, став ще крутішим. Як ми не підбадьорювались, але після всіх денних труднощів дві години підйому здались дуже важкими. Тому всі зраділи, коли підкови коней зацокали, викрешуючи іскри, по камінню і показалася майже плоска вершина відрогу. Тут були і трава для коней і сухе місце для палатки. Вмить коні були розв’ючені, палатка поставлена під величезним кедром, і після звичайної процедури поглинання відра чаю та розкурювання люльок біля вогнища ми поринули в глибокий сон.