Пауша. Е, що там казання! А ви чули, що в Бернардинському кляшторі влаштовано дарове частування для шляхти і міщан? Пан не чув? Це вам краще за капуцина. (Сідає на купу жорен біля крамниці, кілька чоловік зупиняються і слухають). Самого пива сто двадцять бочок, сорок бочок венгжини[22], вісімдесят волів, дванадцять возів краківської ковбаси, двадцять чотири вози білого хліба — кожну булку несли троє кухарчат, чотири бочки риби, дванадцять кругів швейцарського сиру, кожний по три пуди вагою, — ось точнісінько як ці жорна. (Ляскає рукою по жорнах, на яких сидить). Кожне жорно просто котили по вулиці, неначе колеса. Самих кухарів чотирнадцять, а кухарчат — так ніхто й не лічив. Щоб тільки зробити лавки для обіду, сорок столярів працювали цілу ніч. А коли розвели вогнища, щоб смажити тих волів, то дим пішов аж до неба і зупинився на хмарі. А як почали кришити цибулю та товкти перець, то на всій Чуднівській вулиці од Бернардина до рибного ринку всі панянки плакали, а всі добродії чхали півтори години! Так ось яке частування, це вам не голомозий капуцин!
Шляхтич (до другого). Чи пан чув? А нум, пане, найкоротшою дорогою через стару круподерню. (Регіт).
Бабуся-міщанка (що слухала весь час, притуливши руку до вуха; до старенького діда). Чи пан чув! Бернардинський кляштор згорів. Єзус, Марія! (Хреститься). Сорок чоловік гасило цілу ніч, дим ішов аж до неба… всі плакали. Мабуть, знов гайдамаки. Боже мій, боже!
Дідок киває головою, обоє виходять. Регіт.
Увіходить пак Пшепюрковський, як і завжди в доброму настрої. Жовніри віддають йому шану. Він зараз же своїм звичаєм розкидається за столиком коло шинку.
Пшепюрковський, Гей, кубок венгжини! Тільки справжній кубок, а не наперсток.
Дехто й собі сідає.
Пауша (підводиться). Га! Кого я бачу! Пане коменданте!
Пшепюрковський. А, пане чеснику… Прошу, сідайте, будь ласка. (Шинкар подає кубок). Ще кубок для пана чесника. Ну, то як ся маєте, пане чеснику?
Пауша. Та нічого, хвалити пана бога. Адже ж у мене немає такої важкої служби, як у пана товариша.
Проходить суддя Дубровський у пишному вбранні чорного оксамиту, з золотим ланцюжком на грудях і з ціпком з золотою головкою. Гайдук несе за ним шаблю.
Дехтозюрби. Віват, суддя Дубровський!
Він навіть не обертається.
Пшепюрковський (ухвально). О, цей знає, як завдати гарту, нікого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю). Жоден гайдамака не вийшов від нього цілий. Що й казати — натоптана голова.
Пауша. А отже ж і вийшов.
Пшепюрковський. Хто ж це такий?
Пауша. А той гайдамака, як його… що княгиня ВІлькомірська обіцяла викуп за його життя.
Пшепюрковський. Ну, так то ж, пане, інша річ. Тут ціла історія. Хіба ж пан не знає? (Стишуючи голос). Коли минув термін відстрочки, що просила княгиня, і ніхто не приніс алмаза, Дубровський удекретував козака на смерть і відрядив у Кодню. Аж ось через якусь хвилину прибігає та дівчина і каже, що знайшла алмаз, але в неї цей алмаз нібито гвалтовно відібрав граф Ружинський. Розумієте, який скандал, пане. Дубровський, що давно вже ненавидів графа, зараз же помчав у Кодню, припинив страту і домігся того, що гайдамаку помилували і заслали у Величку, коло Кракова, копати сіль. Тільки дівчина, як почула, що осавула відряджено в Кодню, так і бебехнулась на землю без пам'яті та й пролежала так цілий місяць. А як вона отямилась і хотіли допитати її, хто ж це відібрав у неї алмаз, то виявилося, що в неї щось там зіскочило у голові, і вона збожеволіла.
Пауша. От так оказія! Ну, а алмаз — так і пропав?
Пшепюрковський (вихиляє кубок). Це вже ви спитайте у графа. Кажуть, що він продав його княгині за майорат графині Брагінської, з якою тепер одружився, — цілий Овруцький ключ, пане, десять мільйонів злотих. Тільки й княгині не дав щастя цей алмаз — син її, князь ВІлькомірський, дістав кулю в лоб десь у Парижі, побившись з якимось пройдисвітом у кав'ярні, — нема для кого, значить, і берегти цей славетний алмаз.
Пауша. То, може, його і не було ніколи?
Пшепюрковський. Розумійте як хочете, тільки Дубровський цього діла не кинув і, побачите, таки докопається до графа. О, то голова натоптана! Він кожного наскрізь бачить. Гей, шинкарю, ще два кубки вина! Пан чесник пам'ятає, як я ловив тих музик-гайдамаків біля кордону. Не жаліючи живота для блага короля і Речі Посполитої. То що ж пан думає? Як тільки побачив Дубровський на суді мою зав'язану голову і взнав, відкіля в мене ті рани, він підвівся з свого місця, підійшов до мене, зняв із себе оцей золотий ланцюжок (показує ланцюжок на собі) і надів мені при всіх на шию… За такі, каже, шляхетні рани мушу, каже, віддячити панові чим можу. Так-то, пане чеснику. (Вихиляє кубок).
Чути музику.
Дехто з народу. Приїхав! Приїхав гетьман Браніцький!
Юрба поривається на плац. Пшепюрковський і Пауша теж підводяться.
Пшепюрковський платить гроші корчмареві.
Пшепюрковський. Ну, то що ж, підемо і ми, пане чеснику? (Виходять за браму).
Зліва увіходять Хмарний і Шенчик. Хмарний одягнений у чорний шляхетський жупан, але без шаблі. Шенчик — у міщанському вбранні.
Шенчик (затримує Хмарного за руку). Як собі хочеш, а далі йти небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пізнає.
Хмарний. А то мені однаково. Тільки б Стесю побачити, а там хоч і вмерти…
Шенчик. Ну, то сядьмо, хоч і тут, на цих жорнах. Звідси ми все побачимо. (Сідають). Ну й шалена ж у тебе голова, Василю! Ледве з-під сокири втік — і знову лізеш.
Хмарний. Ну, то скажи ж мерщій про Стесю, ти її бачив? Невже ж це правда, що вона збожеволіла? Та й що тут дивного? — хіба можна було витерпіти все, що дісталося їй на долю! Все своє життя, всю любов, весь запал своєї душі віддала вона справі, яку вважала святою, — визволенню рідної людини… О, якби ми мали стільки сили, скільки жило в цій бідній дівчині, не загинула б наша справа! і подумати, що вона божевільна… День у день блукає вона по полях і по місту… сама, нещасна, недужа, убога… і невже ж ніхто не доглядає її? Ніхто не дасть їй напитися, ніхто не зогріє бідних її ніжок? Господи, то де ж твоя правда… де?
Шенчик. Вона сама не хоче. Старий Цвікловіц кілька разів брав її до себе, суддя Дубровський купував їй сукні і черевики, а вона знов пороздає все убогим, а сама ходить по полях і по місту… все шукає дороги в Кодню…
Хмарний (стискує голову). і подумати, що той, хто довів її до цього, — живий і не покараний! Ні! Не для того ж я визволився з-під сокири Стемпковського, не для того втік із Велички, щоб тішився та розкошував мій лютий ворог, мій проклятий кривдник! Недарма ж він так тремтів, боячись, щоб не вирвався з клітки шалений звір. Нехай же тепер побачить!
Шенчик (хапає його за руку). Та що ти надумав, безумний! Та ну тебе в болото, а з мене вже буде і однієї лезоруції, добре, що хоч як-небудь голову до пліч пришили, і вона поки що держиться. (Хоче йти).
Хмарний (теж підводиться). Не бійся, тебе в це діло не вплутаю. Та й чим я його вб'ю? Ти ж сам забрав у мене шаблю і ніж. Ходім краще шукати Стесю… Тільки б знайти її живою, тільки б пригорнути до себе її бідне, смутне личко, зогріти її худенькі ручки, заглянути в її бідні, нерозумні, налякані очі… Потерпи ще трошки, моя бідна дитино, я верну тобі розум, я відплачу тим, хто скривдив тебе так люто. (іде за браму. Шенчик за ним).
іі
З лівого боку ввіходить Цвікловіц і Лія, вилікувана Цвікловіцем від її сліпоти і пишно одягнена в оксамитну сукню, в золотих оздобах і самоцвітах: Лія, немов дитина, поривається до всього, що бачить своїми прозрілими очима. Вони зупиняються коло брами, дивлячись на далекий простір, що одкривається зліва.