Дубровський (скрикує). Як! Алмазне жорно! То невже ж і він був у Липовцях?
ВІлькомірська (зітхає). Так, мій пане, — і він. Але хто ж міг сподіватись такого лиха? Отже, пан чув про цей незрівнянний камінь. За великість та через плескувату форму його прозвано «алмазне жорно». і ось це жорно пропало. Камінь лежав у моїй опочивальні в окремій скриньці на подушці блакитного оксамиту.
Ружинський. і подумати, що цей незрівнянний алмаз потрапив якому-небудь гайдамаці в намазаній дьогтем сорочці, що й не дізнається ніколи, який скарб попав у його руки, і продасть його першому корчмареві за чотири гроші або за півкварти горілки.
ВІлькомірська. Я вже обіцяла нагороду в тисячу червінців тому, хто вкаже, де цей камінь. Але, мій пане, мені казали, що замок грабувала ватага якогось Хмарного, і кажуть, що цей Хмарний…
Лабенцький (втручається). Так, найясніша пані. Цей Хмарний у нас, і я саме зараз доповідав панові судді про його справу.
ВІлькомірська (схвильовано). О, яка нагода, мій пане! То нехай він тільки скаже, де камінь, і я заплачу королеві який схоче викуп за життя цього хлопа.
То де ж він? Чи не можна його побачити? О, нехай пан накаже, щоб його привели сюди.
Дубровський (знизує плечима). Перепрошую найяснішу пані, але цей Хмарний винен єсть смерті, а суд його королівської милості — це не крамничка або маєток, де можна купити хлопа. Злочинець належить не мені, а правосуддю.
ВІлькомірська (гордо). Що ж, коли пан Дубровський не властен цього зробити, я напишу листа до коронного ловчого Браніцького — великого гетьмана України. Він має досить влади.
Дубровський (також гордо). Коронний ловчий не має в цій справі більшої влади, ніж я сам. Його милость король дарував мені таке ж jus gldіі[9] право меча на Україні, як і гетьманові Браніцькому. Я можу карати і милувати власним моїм декретом.
ВІлькомірська. Ну, то в чому ж річ! Невже ж я не можу купити життя хлопа взамін алмаза, що за нього можна мати сто сіл, позасолюваних такими хлопами, як він.
Дубровський (усміхається.) Княгиня так думає? Але найясніша пані ще не знає, з ким вона матиме діло. Ну, що ж — я велю привести цього гайдамаку. Побачимо, чи схоче ще він дістати життя ціною алмаза пані. Пане Лабенцький, скажіть, щоб привели злочинця.
Лабенцький виходить.
ВІлькомірська. Дякую, мій пане. Я не вмру спокійно, аж поки цей камінь не вернеться в наш рід. Я не можу примиритися з такою втратою.
Дубровський. О княгине! Скільки шляхетних фамілій на Україні втратило ще більше, ніж ви, — життя своїх дітей, — цього вже не вернеш, княгине.
ВІлькомірська (з незадоволенням). Життя, життя. Чого варте життя в наші часи! Але інші і нічого не втратили — ось, наприклад, моя принадна небога графиня Брагінська. (Сміється). Ви знаєте, що вона втратила під час різанини? Тільки золотого наперстка з пальця.
Брагінська. Тьотю! Як вам не соромно!
Ружинський. Як наперстка? О, то цікаво!
ВІлькомірська. Так, звичайного, хоч і золотого наперстка. Але здається, що разом із наперстком графиня втратила ще своє дівоче серце.
Ружинський. Ну, за такою втратою панянки не дуже сумують. Але при чому ж тут гайдамаки?
ВІлькомірська. Спитайте Гельцю, нехай вона вам розповість.
Брагінська (спалахнувши). Тьотю! Я ж вас просила…
ВІлькомірська (бере за підборіддя і цілує дівчину). О, я не дивуюсь тому рицареві, що взяв твого наперстка. А було це так. Літом графиня гостювала в Яблунцях у замку Адама Калиновича, і ось коли раптом почалася ця безглузда різанина, гайдамаки чи не в першу ж ніч вдерлися до замку, — можете уявити собі, що там було. Темна ніч, пожежа, стрілянина, юрба озвірілих бунтівників, що розсипалась по замку, забиваючи всіх, хто потрапляв їм до рук… всіх замордовано і забито. Як тільки почалася тривога, Гельця в одній кошулі вибігла в парк і одразу ж потрапила в руки двох чи трьох гайдамаків, що схопили її і понесли в темряву ночі…
Брагінська (закриває лице руками). Ах!
Ружинський. А, мерзенні гади!
ВІлькомірська. Але цієї ж хвилини десь узявся якийсь невідомий рицар, вихопив майже непритомну Гельцю з рук лотрів, одним ударом оборонився від цієї сволоти і одніс на власних руках графиню в сусіднє село до попа. Залишивши її там у безпеці, він зник так само несподівано, як і з'явився. і тільки на прощання взяв у Гельці золотий наперсток, що був у неї в той час на пальці.
Дубровський. Чудова пригода. і графиня не знає, хто був цей невідомий рицар?
Ружинський. Але відкіля ж узявся той загадковий рицар? Може, графиня помилилась? Може, то був який-небудь хлоп або їхній ватажок, що його вразила краса панянки. Це було б зовсім не дивно.
Брагінська (підводиться, схвильована і принадна в своїм збентеженні). А, ні, ні, — це був чудовий, прекрасний рицар. Очі йому сяли, мов зорі, золотий шолом горів на чорних кучерях, і вся його горда постава і кожний рух його тіла були повні шляхетної величності і сили… Хто він, відкіля… я не знаю. Може, це був чужоземний рицар… на ньому був оксамитний камзол, яких не носять у нас, і, здається, золотий меч на боці.
ВІлькомірська (обурена). Ну, подумай тільки, нерозумна дівчино, — де міг узятись чужоземний рицар у ваших Яблунцях! Та й куди він подівся?
Брагінська. Ні, тьотю, я знаю і вірю в нього. Він узяв мій наперсток, і з того часу, де б я не була, моя душа належить йому, мойому збавителю.
Увіходить Лабенцький із середніх дверей.
Лабенцький. Злочинець тут, вельможний пане.
Дубровський. Нехай уведуть.
Лабенцький одчиняє середні двері, і гайдуки вводять Хмарного, який зупиняється посередині зали. Це вродливий, могутньої будови козак, що на виразному його обличчі неспокійна думка, пристрасть і мука наклали свій відбиток. Постава горда і спокійна, руки в залізах.
ВІлькомірська. Так ось який цей Хмарний… я уявляла його собі зовсім іншим.
Ружинський. Звір одмітний — хутровий, нема чого казати.
Дубровський. Василь Хмарний! Суд його королівської милості розглянув твою справу і зважив усі твої вчинки і злії ексцеси. Ти, здається, людина письменна і сам розумієш, що вини твої суть горловії. Ти грабував замки, скарби і маєтки панські, взрушаючи спокій посполитий, не маючи жодної цноти, ти починив великі кривди і шкоди, підданих панських на бунти гайдамацькі і ребелії підмовляв, ти гуртував гайдамацькі купи і посилав їх до Залізняка та інших різунів; маючи достатній шматок хліба, ти відважився підняти руку на панів своїх, не дбаючи на повеління божії, на віру христову, на право Речі Постолитої. За всі ції вчинки і фортельні ексцеси[10] винен ти смерті.
Ружинський. О, пан Дубровський знає, як треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти, — на шибеницю, та й годі.
Хмарний. і справді, про що розмовляти? Не тіште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд — а розправу, бо не злочинців ви караєте, а весь народ, який відважився сказати, що він не бидло, а має вільну душу. Спокій і мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили перші? Чи не ви ж перші нагнали в Смілянщину тисячі жовнірів із регіментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав і нищив його дощенту. А гвалти і злії ексцеси? Чи не ви ж перші знущалися з нас і в Черкасах, і в Корсуні, і в Жаботині? Чи не ваші жовніри викручували руки і ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самі роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цілому народові. Але живий народ, і не вмре Україна, і не буде вам хлопом вільний одважний народ!