Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Корчма недалеко від руського кордону. Просто посередині вхідні двері. Єврей-шинкар порається праворуч за своїм шинквасом[12], охкаючи та зітхаючи. Ліворуч — два невеликих столи; за одним, що ближче до рампи, — немає нікого, а за другим, що на задньому плані, — два непевного вигляду шляхтичі — пан Лозка і пан Прозка — п'ють і грають у карти і щохвилини сваряться. Крім тих столів, є ще два — теж немає коло них нікого; один праворуч біля самої рампи і другий — посередині.
Пан Лозка (товстий, червонолиций, з величезними вусами). Ага! А цього не хочеш! А цього… (В азарті ляскає картами по столу). А нех пан покаже свою кралю — здось вона в пана дуже соромлива, неначе попівна. А маєш. (Регоче задоволений). Я тебе зажену на слизьке!
Пан Прозка (худий, жовтий, зі злобним, єхидним лицем та довгим носом). А до ста дяблів! Пшеклента недоля! Хоч би єдину карту! Гей, шинкарю! Ще кварту меду, щоб тебе Швачка[13] списом прошив.
Корчмар (подає мед). Ну, що таке! Чого пан лається? Хвалити — бога, Швачки вже немає. Нащо пану той Швачка — тьфу!
Прозка. Добре, добре! іди. Мало він вас різав, до ста дяблів. Але щось пан дуже щасно грає… Гм… Чи не допомагає пан своїй фортуні?
Лозка (розлютований). Пане Прозка! (Хапається за шаблю).
Прозка (теж). Пане Лозка!
Лозка. Коли панові шкода грошей, то треба було грати в носа — гаразд, що він у пана такий довгий.
Прозка. Пане Лозка!
Лозка. Пане Гірозка!
Прозка. Ще раз, до ста дяблів! (Здає карти). Знов ці пшекленті вини. (Ляскае злісно картами по столу).
Лозка (задоволений, регоче). А маєш! А не ходи, пане Прозка, з вин. Як казала срока вроні-не ходь по пшениці, бо вискочить хлоп з камінням — тебе покалічить. (Регоче).
Прозка (злісно). Щось-то пан Лозка все пригадує хлопів. Мабуть, вони йому дуже до вподоби. А скажіть, будь ласка, пане Лозка, чого це пан був того місяця на ярмарку в ігнатівці, коли там гайдамаки бешкетувалй?
Лозка (збентежений). Як то в ігнатівці?
Прозка. Так, пане, в ігнатівці?
Лозка. Я… я був там у свого швагра.
Прозка (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон та пиячив там у борщагівських ченців?
Лозка (остаточно збентежений). Я… яких ченців? Що то пан вигадуіє?
Прозка. Так, пане, у тих ченців, де гайдамаки ховались. А чи не хоче пан побувати у регіментаря Стемпковського в Кодні?
Лозка (розлютований, схоплюється і виймає шаблю). Ах ти, собако, пся віро, котолупе поганий! Я тобі покажу, як калюмнію[14] чинити! (Нападає на Прозку).
Прозка (теж вихоплює шаблю і обороняється). Хто, я котолуп! А, до ста дяблів, я тобі покажу, як фортельні ексцеси чинити, кабан пузатий!
Б'ються.
Корчмар (переляканий). Гвалт! Калавур! Панове! Панове! Перестаньте. Патруль іде. Жовніри! Скрізь по хуторах жовніри! Арештують, роблять труси.
ІІ
Стукіт у двері.
Корчмар із жахом ховається за шинквас. Пани опускають шаблі і сідають, теж злякані. Увіходить Лія, сліпа дівчина, єврейка, молода, гарна, з журливим блідим лицем, у темній, подібній до сорочки сукні, боса, простоволоса. В руках у неї цитра.
Лія (обережно йде в хату, намацуючи рукою дорогу, і говорить із мрійною журбою, ні до кого зокрема не звертаючись). Як зимно стало надворі… Як замерзли мої бідні босі ніжки… Я шукала в полі квіток, але пов'яли всі мої квітки… (Сідає праворуч і перебирає струни, дивлячись перед собою).
Лозка. Гей, Янкелю, хто це така, божевільна, чи що?
Корчмар (нерішуче наближається до панів). Це бідна сліпа дівчина, єврейка… гарна, тиха дівчина… але ж конфедерати забили в неї всю родину в Кам'яному Броді… Немає в неї ні хати, ні мами, нічого… З того часу й осліпла… Так ось і ходить по чужих хатах… співає, ворожить… все просить, щоб подарували їй черевички… (Зітхає), 0-ой-ой… Які тепер часи настали…
Лія. Так, так… купіть мені черевики, добрі люди… Як замерзли, як поколоті мої бідні ніжки!.. Я ходила по нивах і шукала квіток… Але позжинали геть усі ниви, і тільки поколола я на стерні свої босі ніжки… Хіба ж можна ходити по стерні без черевиків?… Як зимно і боляче на цім світі… Я хотіла спитати, де живуть люди взимку… Адже ж не у всіх єсть хати. Де живуть перепілочки, коли позжинають ниви… Може, і я перепілочка? Так, так… Хтось назбирає і пов'яже золоті снопи… а бідна перепілочка не матиме де притулити голову. (Тихо співає під цитру).
ІІІ
Знов відчиняються вхідні двері і увіходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях і неначе на когось чекає, дивлячись надвір. Потім зачиняє, зітхнувши, двері і йде в хату.
Стеся (знов вертається до дверей і дивиться, схвильована, надвір). Боже мій, чого це він так забарив… Ах, нарешті-таки.
Макосій увіходить. Стеся бере його за руку і веде до стола. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.
Стеся. Нарешті-таки. Ну, ходімо-бо, сідайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину… Ну, що, як… що ви дізналися?
Корчмар подає півмиски і жбан із медом.
Стеся. Ось, прошу, будь ласка.
Сідають за стіл праворуч.
Макосій. Погане діло, Стесю, бачу я, що не доведеться мені їхати з вами далі. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших — проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрізь по хуторах патрулі, під'яздові команди, шукають гайдамаків, хапають геть усіх, хто попадеться.
Стеся (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день… дванадцять день з того строку, що дав мені суддя… і нічого… нічого. Що ж робити?.. Як набігти цієї тропи? Їхати в Житомир, кинутись знов до ніг Дубровського, благати, плакати… Боже великий…
Пан Лозка і пан Прозка, як і перше, грають у карти, але Прозка весь час прислухається до розмови Макосія, часто повертаючи в їхній бік свого довгого носа.
Макосій. Не знаю вже, що й порадити тобі, Стесю… коли ж ніхто з товаришів Василевих і не чув про цей гемонський камінь, ти ж бачиш сама — були ми і в Борисполі, і в Воронкові, і в Сулимівці… були аж у двох монастирях, — і все даремно… Ніхто й не чув про цей алмаз… Були кубки, ланцюжки, клейноди, ковші золоті — багато дісталося здобичі євреям і на нашому, і на цьому боці. Але алмаза ніхто не бачив. Та й не вірю я цій княгині, Стесю.
Стеся. Ні, ні, цього не може бути… Я знайду цей алмаз, хоча б довелося віддати життя за нього.
Макосій (чухає потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я їхати далі — на вашу сторону. Ось що я тобі пораджу. Здається, єсть ще два чи три чоловіки наших на цій, на лядській стороні. (Ще стишуючи голос). Плиханенко в Вільшанці, єсть і в Богуславі: Мусій Чепиженко, якщо не потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собі на папірець. Та ще був із нами один музика з Таращі — звали його Шенчик — теж Мусій — запиши і його, Стесю, грав на цимбалах.