Увіходять пан Прозка і пан Лозка і займають попередні свої місця позаду музик. Прозка пильно прислухається.
Шенчик (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цікава нагода. і щастить же людям! Тільки хоч подержався за голу панянку, а мені так і цього не трапилось. Одного тільки разу лучилася в Гнівані пані, та й то така мармиза, що ледве втік, як побачив. Так само і з поживою. Тобі хоч наперсток дістався, а мені все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тільки і знайшов, що в садку на дорозі оцю скляну затичку. (Виймає з кишені величезний, але забруднений алмаз і тре його руками). Трапилося, як кажуть, сліпій курці бобове зерно, та й (плює на алмаз і знов тре) тим подавилась. Затичка від пляшки, чи що — не можна збути, як лихого шеляга, навіть у карти ніхто не бере.
Ілько. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.
Шенчик. Тю, дурний, — де ж ти бачив алмаза з горобця завбільшки?
Скряга. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменів — півтора лиха. Як камінь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити…
Пан Прозка і пан Лозка зацікавились каменем і придивляються, підморгуючи один одному, аж поперехилялись через свій стіл. Корчмар теж підходить, зацікавлений.
Корчмар. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є діти… нехай би бавились.
Шенчик (неймовірно). Ну! А скільки ж ти даси?
Корчмар. Ну, що значить скільки — це ж не кінь.
Шенчик (рішучо). Давай десять злотих.
Корчмар (сміється). Та пан сміється. Півчервінця за дитячу цяцьку.
Шенчик (розчарований). Багато! А скільки ж ти думав?
Корчмар (затримуючи хвилювання). Ну, два… дванадцять грошей.
Шенчйк. Е, то нехай буде вісімнадцять грошей і кварта горілки. Менш не віддам.
Корчмар (вихоплює алмаз). Д… добре… зго… згода…
Кладе гроші і хутко відходить. Пан Прозка і пан Лозка переморгуються многозначно.
Ілько (що весь час придивляється до Лії, підводиться і підходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дівчина — твоя дочка?
Корчмар. Ні, добродію. Це бідна сліпа дівчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всіх рідних, то вона й ходить ось так по чужих хатах співає, ворожить…
Ілько. Через що ти осліпла, бідна дівчино?
Лія. То хіба ж ти не знаєш? Я ж була перепілочкою і повиколювала очі, як літала вночі по стерниночку… коли зруйнували недобрі люди мою хатку…
Ілько. Бідна дівчино… вона збожеволіла з горя… (До Лії). Кажуть, що ти вмієш ворожити… Поворожи ж і мені, чи знайду я дівчину, що дала мені цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна… Як променіють її очі, коли вона всміхається… і яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть…
Лія (вертає йому наперсток). Краще б тобі ніколи не бачити цього наперстка… Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку річку… Купи мені черевики, козаче… бо змерзли мої бідні ніжки.
Ілько. і правда, що на лихо собі дістав я цього наперстка, — і все ж таки він дорожчий мені над усе на світі.
VІ
Раптом за дверима чути галас. Двері розчиняються, і знову ввалюється Пшепюрковський з усією своєю компанією.
Пшепюрковський (розкидається за середнім столом. Шерегові сідають. Жовніри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти після праці. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнір на війні не минає ні ворога, ні дівчини. Ха-ха-ха. (Співає).
Пауш. Що й казати — доля непогана, тільки чого це в пана так подряпані щоки й ніс, хіба від поцілунків?
Пшепюрковський (хапається за лице). Де? От проклята гайдамачка!
Пауша. Видно, буває і так, що дев'ята трохи пошарпає.
Пшепюрковський. Ех, є про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: «Коли любиш-люби гаразд, а не любиш— кажи зараз, коли любиш — так любись, а не любиш — не горнись, коли любиш — люби двічі, а не любиш — кажи в вічі».
Пауша (регоче). Ну, ця, мабуть, так і зробила. Ще спасибі, що хоч очі зоставила, не повидирала. То невже ж пан так її і випустив?
Пшепюрковський мовчки п'є, сопе.
Скряга (до Шенчика). От тобі й маєш, півтора лиха! Принесло цих жовнірів — треба тікати.
Шенчйк. Треба то треба. Та чи пощастить?
Всі троє музик обережно підводяться і хочуть вийти. Корчмар подає, зітхаючи, вино й великі кубки.
Пшепюрковський (помітивши рух музик, грізно). Гей! А це що за люди? Стій! Пане Вержбенто! Ану!
Скряга. Побачив-таки, півтора лиха. Лях триклятий.
Шенчик (виступає наперед і низенько вклоняється). До розказу ясновельможного пана.
Пшепюрковський (грізно). Що за люди, відкіля і куди?
Шенчик (відповідає за всіх). Бідні музики, ясновельможний пане полковнику. Троїста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокіп Скряга — бандура, він же бубон. Лук'ян Ілько — скрипка, найкраща скрипка на всій Україні, принаймні на цім боці, і аз покірний слуга мосці пана — Мусій Шенчик — цимбали.
Пшепюрковський. Шенчик? Хтось мені казав про Шенчика музику. Гм… А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?
Шенчик. Граємо добрим людям, вельможний пане.
Пшепюрковський. Та хіба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не гайдамаки ви справді…
Шенчик. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та не бас, то й музика б свині пас, — добре, кажуть, бути взимку котом, а на великдень — попом, але не від нас це залежить. Ми ж люди бідні, заробляемо помалу на сіль до оселедця, через крупи до пшона не сягаємо, натягаємо маленькі латки на великі дірки, де їдять — там пхаємось, а де б'ють — тікаємо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана.
Пшепюрковський. Гм… може, й справді музики. Ану, утніть лишень якої-небудь веселої, щоб аж у носі засвербіло.
Шенчик. Слухаємо, ясновельможний пане.
Всі троє сідають ліворуч, Скряга — з бубном. Ілько — зі скрипкою. Шенчик — спереду з цимбалами. Грають.
Шенчик (співає).
Пшепюрковський (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер бачу, що справді музики. Ану, утніть якої-небудь польської. (Співає).