— Іль пане… Хляб! — зрозумівши його намір, з голодною нетерплячкою сказала вона й ковтнула слину.
Іван спершу оглянув буханчик, прикинув його на руці, ніби визначаючи вагу й ту найменшу пайку, яку вони можуть дозволити собі цього разу з’їсти, і зітхнув: аж надто він був маленький. Джулія теж сіла й мерщій посунулася до Івана. Боячись розкришити буханчик, хлопець не став одламувати від нього, а, озирнувшись, узяв позаду себе гостру камінну скалку і почав обережно краяти скибочки. Дівчина з якоюсь розчуленістю в очах покірно стежила за рухами його шкарубких пальців — і як він краяв, і як потім ділив одкраяне навпіл, одламував шматочок від однієї скибочки і клав на другу, ще раз оглядав.
— Добре?
— Сі, сі. Добро.
Знову ніби зникли і холод, і втома. Джулія засяяла очима, з нетерпінням чекаючи, коли буде дозволено з’їсти цю мізерну пайку. Але Іван з витримкою, на яку можна позаздрити, утретє порівняв шматочки й тільки тоді мовив дівчині:
— Ану лиш, одвернися.
Вона збагнула, не виймаючи з-під шкірянки рук, хутенько одвернулась, а він торкнувся пальцем шматочка з додаточком:
— Кому?
— Русо! — з твердою рішучістю сказала вона й крутнулася до нього.
Іван мовчки, обережно взяв тоненьку скибочку, трохи жвавіше вхопила другу вона.
— Гра… Спасібо, русо.
— Ні за що, — сказав Іван.
Квапливо жуючи і кутаючись у шкірянку, Джулія раптом спитала.
— Русо! Как імєєтся твой ім’я? Іван, да?
— Іван, — трошки здивувавшись, одповів хлопець. А вона, помітивши його подив, відкинулась назад і засміялася.
— Іван. Джулія угодаль! Как єто угодаль?
— Неважко вгадати.
— Всє, всє русо Іван? Правда?
— Ні, не всі. Але багато.
Раптом дівчина посмутніла, втомлено зітхнула, щільніше закуталась у шкірянку й крадькома зиркнула на буханчик. А Іван, розтягуючи насолоду, повільно доїдав свій шматочок. Помітивши її аж надто красномовний погляд, узяв буханчик, аби сховати за пазуху, але не встиг цього зробити, бо Джулія зненацька ойкнула і завмерла на місці. Відчувши недобре, Іван бистро глянув на дівчину — на її обличчі застиг переляк, широко розплющені очі безтямно дивилися поверх його плеча. Іван обернувся з хлібом у руці й одразу побачив те, що так налякало її.
Осторонь од них і трохи нижче, у вільній від туману прогалині, спершись на розставлені руки, сидів на скелі страшний, у подертій куртці гефтлінг. Голий, без волосся череп його стирчав на тоненькій шиї з просторого коміра смугастої куртки, на якій чорнів номер і нашивка. Гефтлінг темними божевільними очима-ямами вп’явся в них. Мабуть, він побачив у їхніх руках хліб, бо затремтів і, пританцьовуючи на місці, почав хрипко вигукувати:
— Брот! Брот! Брот!
Потім перестав вигукувати, мерзлякувато стрепенувся і вже зовсім людським, сповненим відчаю голосом зажадав:
— Гіб брот!
— Ге, чого схотів, — глузливо посміхнувся Іван, дивлячись на нього.
Гефтлінг якусь мить зачекав, а тоді несподівано люто залементував:
— Гіб брот! Гіб брот! Їх бешайне гестапо! Гіб брот!..[38]
— Ах, гестапо! — Іван звівся на ноги. — Ану, геть звідси! Ну, живо!
Він погрозливо рушив до божевільного й тільки-но ступив кілька кроків, як той зіскочив із скелі й відбіг далі вниз.
— Гіб брот — нікс гестапо. Нікс брот — гестапо![39]
— Ах ти, собако! — закричав Іван, перемагаючи вітер. Його пойняла злість, і він кинувся було наздоганяти шантажиста, але той пересторожливо відбіг іще далі. Помітивши, що Іван спинився, божевільний теж став.
— Гіб брот!
Іван засунув руку в пазуху — німець застиг у чеканні, але хлопець вихопив пістолет і клацнув курком.
— Пістоле! — з жахом вигукнув божевільний і подався вниз.
Іван зціпив зуби, ззаду до нього підскочила Джулія.
— Дать он хляб! Дать хляб! — злякано мовила вона.
Божевільний тим часом одбіг, спинився й, озираючись, чимдуж почимчикував униз.
— Іван, дать хляб! Дать хляб! Нон гестапо! — боязко стала благати дівчина.
«Гад продажний, — думав хлопець, сердито дивлячись услід божевільному, постать якого то зникала, то виринала. — З такими жарти погані — зчинить репет і викаже німцям. Що вдієш з навіженим? І вбити жаль, і відчепитися нема як. Прийдуть із собаками, натраплять на слід — тоді все пропало».
— Агов! — гукнув хлопець. — На брот!
Божевільний, ухопившись за скелю, спинився, оглянувсь, навіть, здалося, подумав, і невдовзі крізь вітер долинув його голос:
— Нікс… Ду вірд шісен! Їх бешайне гестапо,[40] — і знову подався униз.