— Ти диви — причепився.
— Траджіко чельовек, — озвалася Джулія. — Пекато — жалко!
— Чого жаліти? Сволота він.
— Он хочєт русо ідьот. Но русо бйозє. Он бояться.
— І добре робить, — рішуче мовив Іван.
Хлопець рушив далі, махнувши рукою на божевільного, хоча мати такий хвіст за собою не дуже приємно. Але що вдієш з ненормальним — і відігнати не відженеш, і втекти нікуди. Доведеться, мабуть, потерпіти до ночі.
— Іван, — озвалася дівчина, роблячи наголос на «і». — Ти нє імєль зло Джулія?
— А чого мені сердитись?
— Ти нон бйозє?
— Можеш не боятися.
— Нон бояться, да?
— Да.
З її стомленого обличчя зникла лагідна усмішка, і воно раптом спохмурніло, відбивши невеселі її думки.
— Джулія русо нон бояться. Джулія снєг бояться.
Іван, ідучи попереду, тільки зітхнув на це: справді, сніг і такий мізерний запас хліба чимраз дужче непокоїли його. Хлопець подумав, що треба було забрати в лісника все й неодмінно взуття — бо зовсім невідомо, як лізти босоніж у сніг. Але добрі думки, як завжди, з’явилися пізно. Тоді, звичайно, вони й не гадали, що доберуться до снігових вершин — тоді здавалося щастям вискочити живим з облави. Ще й так спасибі австрійцеві: коли б не він, хліба вони не мали б. Іван швидко крокував стежкою, збоку по косогору тягнулися-маяли дві видовжені, до самого низу, тіні. Потішати, підбадьорювати дівчину він не хотів, а лише сказав:
— Куртка в тебе є. Чого боятися. А на манто не сподівайся. — Дівчина зітхнула і, помовчавши, відповіла:
— Рома Джулія много манто імєль. Фір манто — чєрно, бєло.
Хлопець насторожився й уповільнив ходу.
— Що — чотири манто?
— Я. Фір манто. Чєтирє, — підтвердила вона.
— Ти що — багата?
Вона засміялась.
— О, нон багата. Бєдна. Політішє гефтлінг.
— Ну не ти — батько. Батько твій хто?
— Батіка?
— Батько. Ну, фатер. Хто він?
— А, іль падре! — збагнула вона. — Іль падре — комерсанто. Дірєторє фірма.
Іван тихо свиснув — ого-го, виявляється, з буржуїв. «Бракувало ще, аби отой батько виявився фашистом. Ото була б прогуляночка в Альпах — пробравшись до своїх, повік не виправдаєшся», — подумав він і круто озирнувся.
— Фатер фашист?
— Сі, фашісто, — просто відповіла Джулія, жваво глянувши в його суворі очі. — Начальнік міліто.
Ще краще! Дідько б його взяв, що тільки діється на світі! Як казав той Жук — кинеш палицею в собаку, а потрапиш у фашиста. От Європа!
Хлопець зійшов на край стежки, дав дівчині порівнятися з собою і вперше з неприхованою цікавістю оглянув її гарненьку, цибату, так-сяк одягнену постать. Але, дивна річ, оце строкате, з чужого плеча вбрання, попри всю недоречність, не могло спотворити її молодої природної статечності і вроди, яка проглядала в усьому: і в гнучкості рухів, і в ніжній красі обличчя, і в звичці тримати голову з гідністю і грацією. Вона покірно й віддано поглядала на нього, сховавши руки в довгих рукавах шкірянки і звично ляскаючи по стежці своїми незграбними «клумпес».
— А ти що… Теж, можливо, фашистка? — з одвертою відчуженістю спитав Іван.
Дівчина докірливо кольнула його очима.
— Джулія фашіста? Джулія комуніста! — твердо вимовила вона з гордістю.
— Ти?
— Я!
— Брешеш, — після паузи недовірливо сказав Іван. — Яка ти комуністка!
— Комуніста. Сі. Джулія комуніста.
— Що, вступила? І квиток був?
— О, нон. Нон латесара.[41] Формально нон. Моральменде комуніста.
— А, морально! Морально не вважається.
— Почєму?
Він не відповів. Що можна було сказати на це наївне запитання? Коли б отак кожного, хто себе назве комуністом, і вважати ним, скільки б тоді набралося таких! І ще й буржуйка… Хто її прийме до партії! Меле собі…
Трошки пригасивши свою цікавість, Іван пішов швидше.
— У нас тоді вважається, коли квиток дадуть.
— А, Русланд! Русланд іначє. Я понімайт. Русланд совєтіка. Русланд свобода.
— Звісно. В нас не те, що у вас, буржуїв.
— Совєтіка очєн карашо. Емансіпаціоне. Лібєрта. Братство. Так?
— Звичайно.