Іван, однак, був зовсім інший: він раптом спохмурнів, збентежився, бо за якусь мить, стоячи отак, відчув, як щось у ньому руйнується, щось гине, ніби якась невідома нова сила підкоряє собі його волю.
Похмурий і зніяковілий, він ступив до неї. Дівчина раптом обірвала сміх і підхопилася назустріч.
— Іван! — сплеснула вона в долоні, побачивши квітки в його руках. — Єто єст сюрпріз синьйорина? Да? Да?
Хлопець і сам тільки тепер помітив у своїй руці букет маків, безтямно глянув на нього і засміявся. Джулія теж засміялась, понюхала квіти, втопивши в букеті все своє маленьке, зграбне личко. Потім поклала букет на траві й почала похапцем зривати біля себе маки.
— Джулія благодаріт Іван. Благодаріт очєн, очєн…
— Не треба, що ти! — зніяковівши, озвався він.
— Очєн, очєн благодаріт надо. Іван спасат синьйорину. Русо спасат італьяно. Єто єст інтернаціональ. — Братство, — ніби жартома щебетала вона, все зриваючи і зриваючи маки. Потім з добрим оберемком квіток підбігла до Івана й сипнула їх усі йому на груди.
— Що ти робиш? — здивувався хлопець. — Для чого?
— Надо! Надо! — кумедно вимовляючи російські слова, умовляла вона, і хлопець обхопив разом з оберемком маків і шкірянку з загорнутим у ній хлібом. Дівчина, певно, відчула в шкірянці буханчика, бо раптом спохмурніла.
— Хляб?
— Авжеж, давай поїмо, — пожвавішав Іван, поклав усе долі й сів. Джулія швиденько примостилася поруч.
16
— З’їсти б увесь одразу, — мовив Іван, тримаючи в руці висохлий з кілограм вагою шматок хліба — общипаний по краях, зачерствілий, однак такий смачний і жаданий, що обоє, дивлячись на нього, тільки ковтали слину.
— Вєсь, вєсь, — мов луна, озвалася Джулія, теж не зводячи з буханця очей. Іван, на якусь мить завагавшись, глянув поверх її голови на далекий засніжений хребет і зітхнув.
— Ні. Весь не можна.
— Ні. Нон?
— Нон.
Дівчина зрозуміла і теж зітхнула, а Іван розстелив на траві шкірянку й виклав на неї їхній мізерний запас. Треба було зробити неабияке діло — відміряти порівну дві пайки, причому якнайменше розкришити, бо покраяти не було чим.
І він обережно відщипував хліб, розкладаючи шматочки на дві купки, весь час відчуваючи голодну нетерплячку Джулії. Його душу опанувало нове почуття до неї, чи то братнє, чи то батьківське. Добре й велике, воно виповнювало його жалістю до неї — непризвичаєної до страждань війни й бездумно-рішучої у своєму майже підсвідомому, ніби у пташки, прагненні до волі.
Хлопець ділив зосереджено. Кожну шкуриночку, кожну кришку зважували їхні пильні погляди, і він зумисне поклав на одну купку більше — там був окрайчик, це, за табірними правилами, значно цінніше, ніж однакові вагою шматки м’якуша. Коли все було розділено, решту, грамів з двісті, Іван сховав у кишеню шкірянки.
— Це тобі, це мені, — сказав він без традиційного ритуалу вгадування й посунув до неї пайку з окрайчиком. Вона скинула чорними, мов смола, бровами.
— Нон. Єто Іван, єто Джулія, — переклала вона пайки.
Він глянув їй в обличчя і приязно засміявся.
— Ні, Джуліє, не треба. Це тобі.
Іван мерщій узяв свою пайку. Джулія підозріливо глянула на нього, скривилась і раптом спритно засунула одну шкуринку йому в руки. Хлопець із шкуринкою одразу ж кинувся до дівчини, але та, сміючись, чимдуж одхилилася й підняла руки з хлібом, аби він не дістав. Іван з пустотливою впертістю наполягав, та вона крутнулась, Зачепивши його бік грудьми, і, щоб утриматись, вхопила його за плече. Сміх її раптом обірвався. Несподівана близькість обпекла хлопця; погамувавши в собі неусвідомлене ще радісне бажання, він одразу відступив і сів на своєму клапті шкірянки. А Джулія грайливо, мов дівчинка, зиркаючи на нього з-під брів, прикусила губу й поправила на грудях куртку.
— Бери їж. Адже це твоя, — промовив Іван, підсовуючи до неї шкуринку.
— Нон.
Весело всміхаючись, поблискуючи біленькими зубами, вона заходилася гризти свій окрайчик.
— Бери, кажу.
— Нон.
— Бери.
— Нон, — не поступалася вона, посміхаючись самими очима.
— Упертюх. Ну, як хочеш… — сказав Іван і відкусив од своєї пайки.
Вона незабаром з’їла все, звичайно, анітрохи не наїлась і нишком поглядала на відстовбурчену кишеню шкірянки. Іван повільно, з насолодою жував, помічав усі її погляди і спроквола почав думати, чи не з’їсти все одразу. Що там за наїдок з того шматочка колись, а зараз було б саме добре. Але він чимдуж одігнав ці думки, бо добре знав ціну навіть і такому мізерному шматочкові, як оцей.