Обливаючись потом, Іван усе повзав у траві, коли почув ззаду кроки Джулії. Хлопець озирнувся, повернувсь і, витираючи спітніле чоло, сів. Приховуючи в променистих очах лагідну усмішку, дівчина підбігла до нього, стала навколішки і розгорнула полу своєї куртки. На густо поцяткованому суничним соком ріжку червоніла розсипчаста купка ягід.
— Бітте, русо Іван, — манірно пригостила вона.
— Та навіщо? Я вже наївся!
— Нон, нон аївся! Ессен!
Вона сипнула в жменю суничок і майже силоміць примусила його з’їсти. Потім з’їла трохи сама і знову піднесла жменю йому до рота. Суниці з її рук мали чомусь зовсім інший смак, аніж збирані ним. Іван губами вибрав із жмені сунички, проковтнув, а потім жартома полоскотав зубами її теплу духмяну долоню. Джулія пустотливо посварилася пальцем:
— Нон, нон!
Отак вони доїли всі ягоди, і хлопець, узявши шкірянку, спитав:
— Гайда?
— Гайда! — хвацько погодилася вона.
Задоволені й ніби зріднені між собою, вони знову рушили вниз. Джулія довірливо поклала йому руку на плече.
— Суниці — то добре, — озвався він, порушуючи приємну, але чомусь трохи незручну мовчазність: — Я до війни не одне літо ними харчувався.
— О, русо віджітаріані? — здивувалася дівчина. — Джулія нон віджітаріані. Джулія любіт біфштекс, спагєтті, омлет.
— Іще макарони, — додав Іван, і вони обоє засміялися.
— Сі, сі, макароні, — підтвердила вона і задерикувато додала: — А русо суніці!
— Іноді бувало… Що ж вдієш… Коли не вродить — виголодаєшся, — невесело погодився Іван. Джулія здивовано глянула на нього.
— Почєму гольодаєшся? Русланд как гольодовать? Русланд само богато. Правда?
— Правда. Все правда.
— Почєму гольод? Говорі! — наполягала вона, певно схвилювавшись його словами.
Іван ішов мовчки травою і вагався, чи варто казати їй про це. Але він уже повірив у душевну приязнь дівчини, горнувся до неї сам, і в ньому прокинулося давно забуте бажаня щиро поговорити.
— У тридцять третьому, приміром, голодували, бо посуха.
— Вас посуха?
— Що таке посуха?.. — він схилився і скубнув жмуток трави. — Ось, коли сонце спалить усе. Погорить і трава. З голоду й батько помер.
Джулія з подиву аж спинилася, обличчя її враз спохмурніло й стало суворим, допитливо-недовірливим поглядом вона подивилася на Івана, але нічого не сказала, тільки зняла руку з його плеча й замкнулася в собі. Він, засмучений невеселими спогадами, тихо йшов далі.
Атож, були важкі роки і в його місцевості. Рятувала, звичайно, картопля, але і її не завжди вистачало до нової, й тоді на селянських столах з’являлася трава. Зі щавлю та кропиви варили бовтанку, додавши жменю борошна, пекли трав’яники, гіркуватий смак їх запам’ятався Іванові на все життя.
В тридцять третьому, коли особливо припекло, Іванів батько покинув усе й подався на Вкраїну шукати заробітку та хліба. Мати вже ходила опухла, а малеча ледве рухалась — іще добре, що була корова та молода картопля. Під осінь повернувся батько. І раніше не хтозна-якого здоров’я, він тепер зовсім занедужав: як ліг, так і не встав. На Різдво поховали. Лишилося четверо малих. Іван, найстарший, мусив годувати, виховувати. Ох, як нелегко це далося! Все це було болісною правдою його життя. Тільки як про це розповісти?
Хлопець ішов мовчки, дивлячись униз, де мелькали в траві її сірі колодки та повільно ворушилися, маяли поруч дві короткі тіні. Джулія почала чогось відставати, колодки застукотіли позаду. Іван відчув якусь зміну в її настрої, але не озирнувся.
— І Сібір біль? Пльохой кольхоз біль? — З явним викликом у раптово похололих очах озвалася дівчина.
Іван спинився й пильно глянув на неї.
— Хто тобі сказав?
— Одін пльохой русо сказаль. Ті хочєш сказаль. Я зналь!..
— Я?
— Ті! Говорі!
— Нічого я не хочу. Що я тобі скажу?
— Ну, говорі: Джулія нон правда! Джулія ошібка.
Лице в неї зробилося сердите, в очах спалахували іскорки, недавня приязнь її до нього зникла, і хлопець намагався збагнути причину такої переміни, як і сенс її не дуже приємних запитань.
— Ну, говорі! Говорі!
Мабуть, і справді вона щось уже чула, може, в таборі, а може, ще в Римі. Але він не хотів розповідати цього, він уже жалкував, що згадав про голод.
— Біль нєсправьєдлівост? — уперто допитувалася дівчина.
— Яка несправедливість? Про що ти кажеш?
— Нєвіні люді Сібір гналь?
— У Сибір?
Іван допитливо глянув у її колючі очі й зрозумів, що треба або розповісти правду, або вигадати якусь особливу брехню. Та брехати він не вмів і, щоб покласти край цьому непорозумінню між ними, непривітно мовив: