Наїжачений, страшний від пороху німець щось кричав, але він не чув, бо поруч гримів танк, та й загалом Іван, мабуть, оглух від гуркотняви бою. І та мить обійшлась йому дорого, слід од неї і в душі і на тілі залишиться, певно, навіки.
У полку хлопець був як і всі: по-піхотинському витривалий і в міру зосереджений. За попередні бої одержав три подяки Верховного головнокомандування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше нездатний. І лише тут, у полоні, де нікому було ні надихати на солдатські подвиги, ні нагороджувати, ні навіть брати до уваги геройське, де за кожну маленьку провину можна було накласти життям, — тут у ньому хтось збудився, нескорений, сміливий і впертий. Тут Іван побачив зворотний бік фашизму і, мабуть, уперше збагнув, що загибель — не найжахливіше з усього, що може трапитися на війні.
— Отдаль хляб? — раптом залунав над ним голос Джулії.
Хлопець аж здригнувся з несподіванки, але те, що вона підійшла, сповнило його радістю, і він враз обернувся до неї.
— Отдаль хляб? — з прихованим неспокоєм на обличчі допитувалася Джулія.
— Та що ти! — мовив Іван і усміхнувся. — Тільки шкуринку.
Дівчина нахмурила чоло й пильно дивилася на нього. Тоді він дістав з кишені останній шматок.
— Ось, тільки шкуринку, розумієш?
Перемагаючи щось у собі, Джулія промовчала. Чоло її, однак, поступово розгладжувалося.
— Мі ідєт Трієсто? Правда? Нон?
— Підемо, звичайно. Звідки ти взяла, що не підемо?
На її обличчі все ще відбивалося щось важке. Дівчина, скубаючи на грудях куртку, видно, щось вирішила й раптом сіла біля нього. Поставивши коліна, вона сперлась на них ліктями і сховала в руках обличчя.
— Русо! Ти кароші, русо, — промовила вона й потисла своєю його руку. — Нон пльохой. Буно русо. Джулія пльохо.
— Та навіщо ж так? — зніяковівши від цих слів, заперечив Іван. — Навіщо? Не треба.
— Очєн, очєн, — не слухаючи його, казала вона. Певно, щось переболіло за час їхньої розлуки, щось вона збагнула й тепер попрохала: — Іван нон бйозє Джулія…
— Нічого, все добре.
Сидячи поруч, Іван ніжно взяв у свої руки її маленьку м’яку ручку. Дівчина не відняла її.
— Нон бйозє Іван, — мовила вона й глянула йому в вічі. — Нон бйозє Джулія. Іван знат правда. Джулія нон знат правда.
— Гаразд, гаразд… Ти ось що…
— Джулія очен, очен уважат Іван, любіт Іван, — перебила вона його.
Іванові руки ледь помітно затремтіли.
— Ти… пити не хочеш? Води, га?
— Вода? Аква?
— Атож, води, — зрадів хлопець. — Он там, здається, струмок. Гайда?
Він похапцем устав, вона теж підвелася, вхопила його за руку вище ліктя і щокою пригорнулася до неї. Іван другою погладив її волосся, але вона раптом насторожилась, і він мерщій забрав руку. Вони помалу рушили краєм луки.
19
Струмок був неглибокий, але гомінкий — широкий потік крижаної води шалено мчав із гір по камінню, бурхаючи піною та розгонисто хлюпаючи на заливні низькі береги. На одному згині луки потік намив на траві косу сірої жорстви, перейшовши яку Іван та Джулія донесхочу напилися пригорщами води, і дівчина пішла на луку. Іван, закотивши подерті собакою штани, увійшов у струмок глибше. Ноги враз зсудомило від холоду, пругка течія намагалася збити, але хотілося помитись, бо піт роз’їдав обличчя. Хлопець поторкав свої шорсткі, з чималою вже борідкою щелепи, хотів був подивитись у воду, але де там: у стрімкому шумовинні нічого, крім каміння та піни, не можна було розгледіти. «Мабуть, заріс, як бандюга», — подумав Іван і оглянувся на Джулію.
— Я страшний, небритий? — спитав він у дівчини, але та не озвалась — як сіла, так і сиділа замислена, втупившись в одне місце на березі струмка. — Кажу, я страшний? Як дід, певно?
Вона стрепенулась, прислухалася, намагаючись збагнути його думку, — він усе скуб свої кучеряві щелепи, — і дівчина здогадалася.
— Карашо, Іван. Очєн вундершон.
Іван заходився вмиватись і подумав, що Джулія стала раптом якоюсь аж надто зосередженою, такою дівчина не була навіть на початку втечі, під самим носом у німців. І зовсім не пасує до її вдачі така замисленість, це їй завдав прикрощів він, Іван. А Івана, навпаки, покинув недавній неспокій, і на привіллі цієї просторої луки він зовсім підбадьорився. Йому було добре з Джулією, і хотілося розвіяти всі її турботи, побачити її такою, як раніше, — веселою, відважною, довірливою. Мабуть, треба було розрадити її, заспокоїти, але Іван не міг переступити якусь межу між ними, хоч і хотів цього. Щось приязне поривалося у ньому до дівчини, та він стримував себе, вагався.