Земна вісь, певно, в ту мить нахилилася, проте Іван не помітив — він ладен був ринутись у безодню: в його обіймах була вона. Вона — та неземна й незнана, та, що потонула в невимовному буянні червоних маків, принишкла, квола й тому ще дужча — за землю, за саму себе, за нього…
Десь зовсім близько під ними, здавалось, у глибинних надрах землі гув, рвався, мчав шалений потік, він тягнув, вабив у свої неспізнані вири-глибини; хлопцеві забракло сили опиратись йому… Джулія забилася рибиною, затріпотіла в його обіймах, із широко розтулених уст злітали й помирали слова — чужі, рідні, дуже зрозумілі слова…
Але вони тепер не мали значення.
Земні надра, і гори, і могутні гімни усіх потоків землі причаїлись і благословили велику таємницю життя…
21
Пробудився Іван зненацька, злякавшись думки, що заснув і дав зникнути з свого життя чомусь надзвичайно великому й радісному.
Підвівши голову, він усе разом оглянув й усміхнувся від того, що даремно злякався — нічого не зникло, не пропало, навіть не приснилось, як здалося спочатку. Вперше за багато років дійсність була щасливішою, ніж найрадісніший сон.
Джулія лежала ницьма, поклавши голову на простягнену в траві руку, і спала. Її дихання, однак, не було рівним, як у сплячих людей, — іноді вона завмирала, ніби прислухалася до чогось, затамовувала віддих і стримано радісно зітхала. Трохи розтулені губи її раз у раз ворушилися. Хлопець подумав, що вона шепоче, але слів не було, губи, мабуть, тільки відбивали її таємні сновидіння і, як щоки й повіки, здригались. Але всі ці навіяні сном переживання були лагідні й тихі, — певно, снилося їй щось щасливе, і на губах час від часу зринала тиха, добра усмішка.
Іван повернувся на бік і сів. Мабуть, вони довго проспали, бо сонце вже спустилося з небосхилу й закотилось за почорнілий горб вершини-двійні. Без сонячного світла лука, така урочисто-сяюча вдень, мала дуже непривітний, якийсь незатишний вигляд. Далечінь оповило густим туманом, — хоч хмар не було, похмура імла потьмарила далекі хребти гір, ущерть поглинула долину.
Ведмежий хребет утратив усе своє лісове підніжжя, і, ще яскраво сяючи сріблом верховин, мовби підталий, плавав у сірому туманному морі. Це було останнє прощальне світло надзвичайного і несподіваного, як винагорода, сьогоднішнього Іванового дня. На побляклому небосхилі вдалині вже спалахнула й тихо мерехтіла самотня, журлива зірка.
Хлопець знову повернувся до Джулії, — треба було вставати і йти, але вона спала так солодко, так безпорадно- знесилено, що він не наважився порушити цей, такий потрібний для неї сон. Іван почав жадібно вдивлятися в її жваве і вві сні обличчя, буцім уперше бачив його. Тепер, після всього, що між ними сталося, кожна її усміхнена рисочка, кожний рух набували поглибленого значення. Хотілося дивитись отак і дивитись, пізнавати чуттям принадну таємницю людської душі. Всупереч усьому він одкрив у ній несподіване — непримхливе й радісне — і мало не захлинувся у своєму першому сп’янінні. Тепер, правда, сп’яніння трохи погамувалося, зате відчуття щастя збільшилось, і недовірливий голос змовк назавжди. Взагалі він був справжній дурень, що так довго не йняв віри цій чистій і, певно, найбезкорисливішій у світі істоті. Збагнувши це, Іван, не рухаючись, як на чарівну таємницю природи, дивився й дивився на неї — маленьке людське диво, так пізно й радісно відкрите ним у житті, і не відчував у собі ані погорди до неї, ані прикрості; було щось тихе, добре, тепле — воно по вінця сповнювало його ніжністю.
А дівчина все спала, припавши до широких грудей землі, тремтіли її тоненькі ніздрі, і маленьке червоне сонечко замислено лізло по її рукаві. Воно виповзло зі складки, розчепірило крильця, але не полетіло, ніби передумало, й полізло далі. Він обережно скинув сонечко, ніжним дотиком перевернув на дівочій шиї перекручений на чорному шнурочку хрестик. Однак Джулія не прокидалася, тільки трошки затамувала віддих, тоді він обсмикав на її спині край куртки й усміхнувся. Хто б міг подумати, що вона за два дні стане для нього тим, чим не стала жодна землячка, заполонить його душу в такий, здавалося б, зовсім невідповідний для цього час? Хіба міг він передбачити, що в свою четверту втечу, рятуючись від загибелі, так несподівано спіткає своє перше кохання? Як усе заплутано, перекручено, перемішано на цьому світі. Невідомо тільки, хто перемішав усе, інакше як би сталось оце — в полоні, на порозі смерті, з чужою незнаною дівчиною, людиною іншого світу? «Що сказали б хлопці, коли б довідалися про такі подробиці втечі?» — подумав Іван, і ця думка неприємно вразила його. Ой, як нелегко було б відповісти на таке запитання, але Івана не треба було вчити прямоти щодо себе. Хлопець легко уявив суворе, незадоволене Галадаєве обличчя — той, певно, не допустив би ніякого кохання. Галадай завжди знав, чого хотів, і ніколи не зраджував своїх намірів. Мабуть, не похвалив би його і Жук, який носив у собі занадто велику ненависть до фашистів, аби зважити на якесь там кохання на шляху до помсти. Янушка, той не лаяв би, все зважив би, намагався б усе виправдати молодістю, але в душі навряд чи схвалив би. Не пробачив би — правда, з іншої причини — і конаючий Сребніков. Тільки він, хоч не тюхтій, не боягуз і не слинько, а не встояв, покохав оце маленьке альпійське диво, яке так несподівано виявилося найзначнішим і найдорожчим з усього, що стрічалось йому в житті.