Перші п'ять хвилин заціпенілий од жаху капітан бився в темряві, стукаючись потилицею об тверде, а ліктями впираючись у камінь. Дверцята — не дверцята навіть, заслінку — за ним зачинили, залишили маленьке віконце, щоб не задихнувся.
Потім фон Дорн зціпив зуби і звелів собі заспокоїтися. Брат Андреас, до того як поїхати в Гейдельберзький університет, а потім у монастир, часто говорив із Корнеліусом, тоді ще підлітком, про природу страху. В той час Андреас вважав найгіршим ворогом людським не десять смертних гріхів і не Диявола, а страх. «Страх — це і є Диявол, усі наші нещастя від нього», — повторював старший брат. І ще: «Ніхто не налякає тебе так, як ти сам. А боятися ж то нічого. Що вже, здається, може бути страшнішим смерті? Тільки й смерть зовсім не страшна. Вона не тільки кінець, але й початок. Це як у книзі: треба прочитати до кінця один розділ, а на наступній сторінці почнеться інший. І чим краща твоя книга, тим другий розділ буде більш захоплюючим».
Як же іще він говорив?
«Якщо тобі погано, пам'ятай, що погане коли-небудь закінчиться, й не падай духом. Не буває так, щоб людині зовсім уже робилось невміч — тоді милосердний Господь зглянеться й забере душу до себе. А поки не забрав, кріпись».
І Корнеліус почав кріпитися.
«Ну і що ж, що кам'яний мішок і не підвестися, — сказав він собі. — А якби я в постіль уклався спати, чого мені підводитися? Спочивай собі до ранку».
Він спробував уявити, що над головою в нього не кам'яна кладка, а безмежний простір і високе нічне небо. Якщо він не підводиться, то не від неможливості — просто не бажає. Йому так добре. То волокли по вулиці, штовхали й били, а тепер гарно, спокійно, й лежати не так уже твердо, солому підстелено.
Уранці, коли на дізнання потягнуть, підіймуть на дибу й почнуть батогом шкіру зі спини здирати, ця «щілина» раєм згадається…
Ні, от про це міркувати не слід — при думці про застінок найгірший ворог роду людського накинувся на Корнеліуса люто, скрутив і загнав пазурі в серце, що хоч вий.
Тільки б ранок подовше не наставав!
Пощастило Адаму Вальзеру, вийшов сухим із води. Мабуть, іще затемна, тільки нічні дозори з доріг підуть, кинеться геть із Москви.
Захопить свого любого Замолея, решту книг кине. Ну, може, ще Арістотеля драного прихопить, вага невелика.
Мову знає він добре. Начепить каптан, валянки, шапчину кошачого хутра — зійде за росіянина. Дивись, і до кордону добіжить. Бог за слабких заступається. А там, у Європі, всі мрії аптекаря здійсняться. Переплавить він ртуть, скільки дістане, в золоті злитки й заживе собі вільним багачем.
Так зробилося гірко від цієї несправедливості, що не витримав капітан фон Дорн, заплакав. Що на тортурах говорити? Називатися, хто такий, чи вже краще терпіти, мовчати? На канцлерів захист все одно надії немає — за вбивство в митрополитовому будинку боярин Матфеєв свого ад'ютанта сам катові оддасть… Крикнути «слово і діло»? Розповісти про тайник, про Ліберею? Так усе одно вийде, що Корній Фандорін злодій. Украв цареве майно, і знав, чиє краде. За це — Вальзер говорив — руку рубають і потім на залізний гак підвішують. Треба спершу довідатись, як московити карають за вбивство ченця, й тоді вже вибирати, кричати «слово і діло» чи мовчати.
На цій думці Корнеліус і заспокоївся. Адже головне — прийняти рішення, а на решту воля Божа.
Поворушився трохи (солома рятувала мало), потремтів од кам'яного холоду й сам не помітив, як заснув.
Назавтра заслінка загуркотіла тільки далеко за полудень. Задерев'янілого фон Дорна за ноги витягли із «щілини» й поволокли під пахви з одного підвалу до іншого, тільки не холодного, а жаркого, тому що в кутку допитної кімнати палав огонь і приземкуватий мужик із засуканими рукавами, в шкіряному фартусі, ворушив там, на жару, якісь залізяки.
Корнеліус спершу подивився на розжарені обценьки, на мотузку, що звисала зі стелі (це й була диба) й лише потім повернувся до столу, за яким сиділи двоє: дяк із цапиною бородою при блідому тонкогубому лиці та молоденький писець, що роззявився на арештанта з цікавістю — видно, допитна служба для нього була новиною.
Страху немає, сказав собі фон Дорн і зціпив зуби, щоб не цокотіли. Є біль, але біль — тільки простий свербіж потривожених нервів. Будуть катувати — горлатимемо, більше все одно робити нічого.
— Чого, лиходію, розусміхався? — скривився дяк. — Прознав про государеву милість? Я ось вам, довгобрехам, брехала повідриваю, — сказав він уже не Корнеліусу, а тюремникам, які його привели.