Ті забожилися було, що ні про що таке лиходію не казали, та тонкогубий махнув рукою — заткніть пельку.
— З волі всемогутнього Бога великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, полишивши земне царствіє, одійшов у вічне блаженство небесного царствія, а перед тим, як Господу душу віддати (тут дяк тричі перехрестився), великий государ повелів боржникам недоплати простити, колодників і кайданників на волю випустити й навіть убивців помилувати…
Корнеліус стрепенувся. Значить, цар помер! А перед смертю, мабуть, прийшов до пам'яті та, згідно із руським звичаєм, оголосив боргову і кримінальну амністію — щоб недоїмники і в'язні за гріхи новопреставленого Олексія перед Всевишнім щиросердіше клопоталися. Не такі вже й погані, виходить, московитські установлення!
— … Тільки даремно ти, татю, зрадів. До того, як дух спустити, його царська величність особливо наказав — єдино не попускати тим лиходіям, хто людей Божих до смерті умертвив, бо се гріх уже не перед царем земним, а перед Владикою Небесним. І нині звелено вас, недолюдків, хто попа або ченця згубив, карати не милостиво, як раніше — колесуванням, а безпощадно, саджанням на палю, перед тим люто на дибі поламавши. Беріть-но, голуб'ята, його. Чули государеву останню волю? — Дяк напутливо підніс пальця. — Сказано «люто», значить, люто.
Розділ тринадцятий
АЛЕ ЇЇ ЗНАЙТИ НЕЛЕГКО
Працювати з начальником департаменту безпеки «Євродебетбанку» Володимиром Івановичем Сергєєвим було одне задоволення.
Цей респектабельний, підтягнутий пан у незмінному твідові, з щіточкою коротко підстрижених вусів дуже скидався на англійського джентльмена з тієї породи, що канула в Лету разом із розпадом британської імперії. Схожість посилювалася тим, що при першій зустрічі Володимир Іванович легко перейшов з Фандоріним на англійську, котрою розмовляв майже без акценту, хіба що трохи зловживав американізмами. Потім, щоправда, бесідували його рідною, та час від часу екс-полковник уставляв який-небудь іномовний зворот позакрутистіше.
Розмістили Ніколаса в будинку неподалік од Київського вокзалу, де мешкало багато іноземців і де не зовсім туземний вигляд магістра менше кидався у вічі. У двох невеликих кімнатах (кабінет і спальня) було все необхідне для роботи й відпочинку. Їжу постояльцеві привозили з ресторану, а коли Фандоріну треба було вийти в місто, він перебував під постійним прикриттям непримітних молодиків у строгих костюмах: двоє крокували трохи ззаду, а вздовж узбіччя непоспіхом рухався черговий автомобіль — неодмінно який-небудь величезний всюдихід із затіненим склом.
Володимир Іванович заїздив щоранку, рівно о дев'ятій, і ще неодмінно телефонував увечері — запитував, чи нема нових доручень. Із тими, які отримував, упорувався швидко й чітко. Зайвих питань не задавав, у суть пошуків, якими займався Ніколас, не вникав. Якщо всі офіцери Комітету держбезпеки були такими ж ефективними, міркував іноді Фандорін, просто дивно, що радянська імперія так легко розвалилась. Очевидно, полковник Сергєєв усе ж належав до числа кращих.
Одного разу Ніколас побував у офісі банку, в Середнім Гніздниківським провулку, випив кави (без коньяку) в чудовому кабінеті Йосифа Гурамовича. Банкір намагався вивідати, чи рухається «справа», та Фандорін відповідав ухильно, а від запрошення на вечерю відмовився, посилаючись на надзвичайну завантаженість роботою. «Розумію, розумію, — засмучено зітхнув Габунія. — Даєте зрозуміти, що в нас чисто ділові стосунки. Гаразд, більше турбувати не буду. Працюйте».
Робочий день історика починався так. О пів на восьму підйом. Зарядка, контрастний душ, склянка грейп-фрутового соку. З алкогольними напоями після ганебної ночі в клубі «Педігрі» було раз і назавжди покінчено. Від самої думки про те неподобство й важке похмілля після нього Ніколас болісно морщився. У барі стояла ціла батарея пляшок, у тому числі й незабутній двадцятилітній коньяк, але до всієї цієї отрути магістр не торкався.
О восьмій двадцять — пробіжка Українським бульваром (у супроводі незмінного чорного джипа). О дев'ятій — візит Сергєєва. Полковник привозив чергову порцію книг, запитував про передбачуваний розпорядок дня, протягом десяти хвилин вів світську розмову про політику (за переконаннями він був патріот, непохитний державник) і виходив, після чого Ніколасу приносили сніданок.
Потім — робота. Спершу вона полягала в читанні історичних книг. Свій інтерес до легендарної бібліотеки Івана Четвертого магістр старався законспірувати, тож публікації на цю тему становили тільки малу частину запитуваних ним документів, монографій та мемуарів.