Можливості Володимира Івановича, здається, й насправді були необмеженими. Вечорами на квартиру привозили каталожні ящики з головних московських бібліотек, а потім, уже вночі, відвозили назад. Ніколи ще Фандорін не займався дослідницькою роботою в таких завидних умовах.
На третій день, штудіюючи працю професора Бєлокурова «Про бібліотеку московських государів у XVI столітті», Ніколас зробив неймовірне, фантастичне відкриття.
У знаменитому списку царської Лібереї, виявленому сто сімдесят років тому дерптським професором Дабеловим, серед інших латинських і грецьких манускриптів, значилась книга якогось давнього автора, невідомого сучасній науці: Zamolei sine Mathemat — «Математика» Замолея.
Натрапивши на це ім'я, Фандорін підхопився, перевернувши стіл, і так розхвилювався, що довелося випити дві склянки мінеральної води (зуби вистукували нервовий дріб об вінця склянки).
Невже в листі Корнеліуса йдеться саме про цю книгу?! Але якщо так (а як іще? як?), то, виходить, фон Дорн справді знав, де розміщена та сама Іванова Ліберея! Значить, вона дійсно існувала!
Фандорін вивчив усі наявні відомості про таємничу бібліотеку та її численні пошуки, що закінчувалися неодмінним фіаско.
Отже, що, власне, відомо про Ліберею?
1472 року разом із посагом племінниці останнього візантійського імператора до Москви на багатьох возах було доправлено ящики з книгами, котрими тривалий час ніхто не цікавився.
Сорок літ по тому Василій Іоанович «отверзе царские сокровища древних великих князей прародителей своих и обрете в некоторых палатах бесчисленное множество греческих книг, словенским же людям отнюдь неразумны». З Афона було спеціально виписано вченого ченця Максима Грека, який переклав частину книг російською, після чого бібліотеку було чомусь заховано за сімома замками, а бідолашного перекладача на Батьківщину так і не відпустили.
1565 року полоненого лівонського пастора Веттермана (скоріше за все, він-то потім і склав Дерптський каталог) було викликано до царя Івана й одведено до якогось підземелля, де государ показав йому велике зібрання старовинних манускриптів і просив зайнятись їх перекладом. Налякавшись кількості книг, які доведеться перекладати, пастор послався на неуцтво і його було з миром відпущено Іоаном, який під ту пору ще не зробився Грозним, — зловісна переміна сталася з царем невдовзі по тому.
За Олексія Михайловича якийсь заїжджий митрополит, що прочув про книжкові скарби, прохав царя про доступ до Лібереї, та на той час місцеперебування книгосховища вже було невідомим.
Оскільки останнім із царів, хто напевно володів бібліотекою, був Іоан IV, вона пізніше й отримала наймення «бібліотеки Івана Грозного».
Першу спробу відшукати таємне царське підземелля було здійснено ще за Петра Великого, коли прєсненський дзвонар Конон Осипов подав доношення до Канцелярії фіскальних справ, де доповідав про якісь дві підземні палати «під Кремлем-городом», суціль заставлені сундуками. «А те палаты за великою укрепою, у тех палат двери железные, попереч чепи в кольцах проемные, замки вислые, превеликие, почати на проволоке свинцовые, и у тех палат по одному окошку, а в них решетки без затворок». Про сей тайник, розташований десь поблизу Тайницької башти, Осипов начебто чув од дяка Великої Казни Макар'єва, котрий виявив той підвал, коли досліджував кремлівські підземелля за наказом царівни Софії.
Наприкінці минулого століття почалися фундаментальні пошуки Лібереї.
1891 року страсбурзький дослідник Едуард Тремер, отримавши височайше зволення, розшукував тайник поблизу церкви Святого Лазаря та у східній частині колишніх царських теремів, білокам'яні підвали котрих благополучно пережили найлютіші з московських пожеж.
Потім Боровицький пагорб копали директор Оружейної палати князь Щербатов і професор Забелін — не надто ретельно, бо в існування (й тим паче в цілість) Лібереї не вірили.
У тридцяті зниклу бібліотеку вперто розшукував археолог Ігнатій Стеллецький, для котрого ці пошуки були справою всього життя. Та Кремль під ту пору зробився режимною зоною, й особливо розгулятись ентузіастові не дали.
Потім було ще два сплески: на початку шістдесятих і зовсім нещодавно, два-три роки тому, коли при мерії навіть було створено спеціальну комісію. Судячи з газетних статей (для конспірації Фандорін зажадав отримати підшивки відразу за декілька років), у другій половині двадцятого століття виникли нові гіпотези: що Іван Грозний міг заховати безцінну колекцію не в Кремлі, а в Олександрівській слободі або в одному із своїх улюблених монастирів.