Сергєєв ледь смикнув вусом, очевидно, вражений поінформованістю англійця про московське злочинне середовище. Відповів стримано:
— Поки що нічого в цьому напрямку не виявлено. Несхоже, що він пов'язаний з ким-небудь із серйозних людей на зразок названої вами особи. Не той типаж. Але можна помацати. Будемо продовжувати нагляд?
Жаль було втрачати час. Мабуть, і так усе зрозуміло.
— Не треба, — сказав Фандорін. — Можете влаштувати мені зустріч із Болотниковим?
Полковник злегка здвигнув плечима:
— Нема проблем. Куди доставити?
Магістр хотів було попрохати, щоб служба безпеки обійшлася без насильства, викрадання та інших дикостей, але не зважився — інглізований начальник департаменту, мабуть, міг і образитись.
— Не сюди. Де-небудь… — Ніколас непевно помахав рукою.
— Зрозуміло. Зробимо. О п'ятій нормально буде?
Здається, Ніколас усе-таки переоцінив рівень європейськості колишнього гебіста.
Припроваджений до місця зустрічі головний спеціаліст був блідим і явно наляканим. Він сидів між двох міцних, бездоганно одягнених молодиків, на задньому сидінні гігантського джипа, припаркованого напроти Парку культури. Коли Фандоріна привезли на стоянку, джип уже очікував там.
— Можете поговорити з ним просто в машині, face to face[19], — сказав Володимир Іванович. — Хлопці постоять знадвору.
— Ви?! — роззявив рота Максим Едуардович, коли Фандорін сів на переднє сидіння й повернувся до нього. — Так ви не іноземець? Ви з ФСБ? За що мене затримали? В чому мене підозрюють? Мені мало не вивихнули руку! Це якесь непо…
— Непорозуміння? — підхопив Ніколас, не відчуваючи ані найменшого каяття з приводу вивихнутої руки підступного архівіста. — А те, що мене у вашому богоугодному закладі скинули з даху, це теж непорозуміння?
Болотников декілька разів моргнув.
— Так, я чув про це. Але… але до чого тут я? Мене в цей час і в архіві не було. Ви ж пам'ятаєте, я поїхав грати в теніс.
— І так поспішали, що навіть не зацікавилися лівою половиною документа… — Магістр зробив паузу. — При тому, що в правій згадуються Іванова Ліберея та Замолей. Звичайно, звідки фахівцю з російської медієвістики знати, що означають ці дивні слова?
Іронія подіяла. Архівіст зробився ще блідішим, облизав губи, глитнув.
— Так що скажете, колего? — запитав Фандорін, зневажливо виділивши останнє слово. Зараз він цьому Моцартові з задоволенням не те що руку — голову скрутив би. Жаль, виховання не дозволяло.
— Я… Клянусь, я не знаю, хто й навіщо намагався вас убити, — тихо промовив Максим Едуардович. — Я сам був шокований, коли дізнався. І злякався. Тобто, в мене є одне припущення, але…
Він оглянувся на двох молодиків, що нерухомо стояли обабіч автомобіля.
— Послухайте, хто ви? Адже ці люди не з ФСБ?
Фандорін пригадав доречну фразу з одного давнього радянського фільму, котрий колись бачив на ретроспективному показі в Челсі.
— Питання тут задаю я.
Спрацювало! Архівіст утягнув голову в плечі, двічі кивнув.
— Гаразд-гаразд… Я все вам поясню, з самого початку… Зрозуміло, ви маєте рацію: коли три роки тому я отримав кромешниківський фрагмент, я страшенно зацікавився цією знахідкою. Згадування про «Математику» Замолея, книгу з Дабеловського списку, яка в жодному з інших джерел не згадується, в поєднанні зі словами: «Так знайдеш Іванову Ліберею» мене потрясло. Я тиждень не міг ні їсти, ні спати! Ви самі історик, ви мене зрозумієте… Але річ іще в тім, що я угледів у цьому зібранні перст долі, якийсь містичний збіг!… Зараз поясню. Вибачте, я хвилююся, тому виходить плутано. Річ у тім, що якраз у той час у нас тут почався черговий бум «ліберейної лихоманки», як я її називаю. Журналісти знову відкопали цю давню історію, знову знайшлися ентузіасти, зібрали якісь приватні кошти, навіть створили міську комісію. І я консультував цю комісію як експерт. Який збіг, чуєте? Ні, тобто нічого надприродного в тому, що запросили саме мене, нема — скажу без удаваної скромності, що я провідний фахівець з архівних документів і книжкової справи цього періоду. І те, що інтригуюча половина цидулки потрапила саме до мене, у відділ обробки, теж природно. Але мене вразив збіг за часом! Розумієте, якраз незадовго до цього, втомившись од дилетантської ретельності шукачів Лібереї, я зробив на комісії розгромну доповідь, у котрій переконливо довів, що ніякої бібліотеки Івана Грозного нема і не було. Й раптом — на тобі! До мене в руки потрапляє щонайвагоміший доказ того, що Ліберея існувала й була схована десь у Москві. Хіба не чудо? Хіба, перепрошую, не промисел Божий?