Важко витримати погляд людини, котра дивиться на тебе з таким страхом і з такою надією. Фандорін одвів очі, зітхнув:
— Гаразд, Максиме Едуардовичу. Тим паче що і я не зміг би перешкодити вашим шуканням. Давайте попрацюємо разом. Я й справді навряд чи обійдуся без вашого досвіду та знань. Тільки майте на увазі, що ви вплутуєтеся в дуже небезпечну справу. Крім нас із вами, про Ліберею знає ще і хтось третій.
— А! Я так і знав! — простогнав архівіст. — Хтось із істориків? Блюмкін? Голованов?
— Ні. Один мафіозний підприємець на прізвисько Сєдой.
Болотников одразу заспокоївся:
— Ну, це нехай. Напевно, почув дзвін про бібліотеку Івана Грозного, коли комісія працювала, й вирішив розбагатіти. Довкола мене шилися підозрілі особи, обіцяли «неміряно баксів», якщо візьмуся виконати якесь замовлення. Я подумав, ідеться про викрадення архівних документів, і одшив їх. Можливо, це й були емісари вашого Сивого.
— Сєдого, — виправив магістр. — Ясно. Вони щось пронюхали про ваш інтерес до Лібереї і встановили за вами стеження.
— Біс із ними! — безтурботно здвигнув плечима Максим Едуардович. Просто дивовижно, як швидко ця людина переходить од відчаю до самовпевненості. — Я бачу, за нас із вами є кому заступитися. Давайте-но ліпше, дорогий сер, займемося справою. З якого пункту ви збираєтеся почати?
— З того, на котрому зупинилися ви. Що дали ваші попередні шукання?
Болотников, як виявилось, і справді часу марно не гаяв. За тиждень, протягом якого він мав повний текст листа, архівіст розробив послідовний план дій — на диво простий і логічний.
— По-перше, точне місцеперебування тайника зашифровано. По-друге, ніякого будинку у скількись там вікон, звичайно, давно не існує. Підземне сховище перебуває під декількома метрами культурного шару. Та Ліберея все ще там, у цьому немає жодного сумніву — якби її було знайдено, то книги з Дабеловського списку обов'язково спливли б у бібліотеках або приватних зібраннях — надто вони вже цінні. Найнемудрящіша з цих реліквій сьогодні коштувала б десятки — ні, сотні тисяч доларів. А коли врахувати, що і у візантійських кесарів, і в московських царів було заведено оправляти старі манускрипти в коштовні оклади, суціль усипані ладами, яхонтами та зерню… — Максим Едуардович виразно потер великий і вказівний пальці. — Ну, загалом, ви собі уявляєте. Ні-ні, Фандорін, Ліберея, як і раніше, лежить під землею, в цьому своєму алтин-толобасі.
Партнери перебували на Київській, у Ніколаса. Вони й не помітили, що вікна в сусідніх будинках спочатку засвітилися, потім погасли. Час проробив одну із своїх найулюбленіших штук: раптом узяв і зупинився. Начебто щойно розклали на столі матеріали, захоплені з квартири Болотникова, щойно роздрукували з різним збільшенням декілька примірників цидулки, а вже світанок не за горами.
— Ага, а що таке «алтин-толобас»? — запитав магістр у доктора.
— Уявлення не маю. Мабуть, якийсь тип кам'яного підвалу для зберігання особливо цінних предметів. Адже «алтин» по-тюркськи означає «золото».
— Знаю-знаю, — кивнув Фандорін.
— А що таке «толобас», невідомо. Я облазив усі словники — не знайшов. У часи татарського протекторату на Русі ходила величезна кількість запозичених слів, які потім поступово вимивались із вжитку. Деякі зникли безслідно, в тому числі й із тюркських мов. Це пусте, адже зміст у цілому зрозумілий. Зрозуміле й наше завдання. Я б сформулював його так…
Архівіст зосереджено втупився у вікно і здивовано заморгав очима — здається, тільки тепер помітив, що на вулиці давно ніч, але тут же забув про чудеса природи й знову повернувся до співбесідника.
— Ми з вами маємо визначити хоча б приблизно, з точністю до ста метрів, яку ділянку описано в листі капітана фон Дорна. Тільки й усього.
— Тільки й усього? — іронічно перепитав Ніколас, якому це завдання аж ніяк не здавалося таким уже дріб'язковим. — Та й що нам дасть «точність до ста метрів»? Це ж цілий гектар.
— Ну то й що? Коли в нас будуть переконливі докази, можна залучити до роботи будь-які сили, будь-які інстанції! Вони в нас у чергу вишикуються! Де можливо, розкопаємо, де не можна копати — пробуримо, візьмемо проби ґрунту. Це ж не у президента під сідницею, у Кремлівському пагорбі довбатися, а за Садовим кільцем! Зовсім інша справа.
— Чому ви такі впевнені, що саме за Садовим кільцем?
Максим Едуардович страдницьки закотив очі, що з його боку було не надто ввічливим, і пояснив невігласу-іноземцю: