Важко задихавши, Болотников одіпхнув колегу і, підхопивши плиту (виявляється, не таку вже й важку), відкинув її вбік. Вона вдарилась об лом і розкололася надвоє.
— Навіщо? — скрикнув Ніколас. — Адже це місце потім буде музеєм!
Не відповідаючи, Максим Едуардович став рачки й заходився голою долонею вигрібати з неглибокої виїмки пилюку.
— Світіть сюди! — прохрипів він. — Ну, живіш! Тут посередині заглиблення. Та світіть же! Я щось намацав!
Фандорін спрямував промінь ліхтаря в глиб темного квадрата, витягнув шию, та архівіст уткнувся лицем у саму підлогу й розгледіти що-небудь було неможливо.
— Що там?
— Заглиблення, а в нім скоба, — глухо відповів Болотников. — На таких у давнину кріпили дверні кільця.
ДОДАТОК:
Політично некоректний лімерик, який допоміг Н. Фандоріну розгрібати сміття в підвалі будинку № 15 уночі 3 липня:
Розділ чотирнадцятий
І все-таки ангел. «Я вас обманув». До чого призводить пиття до нігтя. Ліва рука капітана фон Дорна. Тільки б устигнути.
Корнеліуса міцно схопили за руки, а мужик, який порався біля жаровні, повернувся. Був він низьколобим, з вивернутими волосатими ніздрями, товста шия ширша голови. Огледів засудженого з голови до ніг, покректав, ступив ближче.
Кат! Він-то й буде зараз терзати бідолашне тіло нещасного лицаря фон Дорна.
— Слово і діло, — беззвучно прошепотіли білі губи капітана… — Государеве…
Розповісти про Ліберею. Що завгодно, тільки б одстрочити муку! Нехай на гак, але не зараз, потім!
— А слухати від вас, лиходіїв, «слово і діло» не велено, — сказав дяк. — Не записуй, Грицьку. Від страху смертного злочинці багато чого кричать, лише віри вам немає. Давай, Силантію, не томи. Вже вечеряти скоро.
Корнеліус відкрив рота, щоб крикнути таке, від чого допитник нашорошить вуха: «Знаю, де царський скарб!» Але кат ляпнув його по губах — мовчи, мовляв. Ніби й не дуже ляпнув, але в роті відразу зробилося солоно.
— Добра сірячина, жаль коротка, — пробурчав Силантій сам собі й гримнув на в'язня, що затіпався, мов на коня: — Не балуй!
Узяв фон Дорна за плечі, кивнув тюремникам, аби відійшли, й легко витрусив злочинця із кацавейки. Відклав добротну річ убік, таким же способом зняв із Корнеліуса в'язаний тілогрій. Сорочку із зітханням жалю розідрав — зачепив пальцем біля коміра і рвонув до пупа. Підручні вмить зірвали клапті, й голий торс капітана ввесь узявся мурашками.
— Нічого, — підморгнув кат. — Зараз обігрієшся, потім умиєшся.
Краще швидка смерть, ніж мордування, вирішив Корнеліус і, користуючись тим, що ноги вільні, вдарив ката ногою в пах. Зараз вивернутися, схопити з жаровні розпечені щипці поважчі й передовсім огидному дякові по пиці потім душогубові Силантію, а далі як вийде. Набіжить варта, порубає шаблями, та це вже нехай.
Нічого цього не було. Кат од удару, що зігнув би навпіл будь-якого чоловіка, тільки охнув, але не похитнувся, а звичні тюремники повисли в мушкетера на руках.
— А за це я тебе, черв'яка, з відтяжкою, — сказав незрозуміле Силантій і штрикнув полоненика пальцем під душу — в Корнеліуса від болю перехопило подих, підломилися коліна.
Щоб не брикався, ноги йому перетягнули ремінцем, підволокли до диби. Зараз підчеплять ззаду за зап'ястя, смикнуть до стелі, щоб вивернулися плечові суглоби, а там почнуть лупити батогом-семихвосткою й пекти залізом.
Дяк раптом підвівся з-за столу, смикнув шапку. Підхопився й молоденький писець.
До катівні ввійшли двоє: першим — кремлівський скороход у червоному царському каптані, за ним іще хтось, у півтемряві до пуття не розгледіти, лише чутно було, як побрязкує на боці шабля.
— Указ ближнього государевого боярина Артамона Сергійовича Матфеєва, — оголосив придворний служитель і, розгорнувши, прочитав цидулу: — «Царственої великої печаті зберігач прирік служилого німця капітана Корнія Фондоріна не зволікаючи з Розбійного приказу відпустити, бо вини на ньому немає, про що йому, боярину, відомо. А коли хто тому капітану Фондоріну чинив безчестя чи кривду, того кривдника, на кого Корній вкаже, закувати в заліза й бити батогом нещадно, навіть до півста разів».