Що ж там було, в заповітній сумці?
Передусім — грамота від князя Тулупова, пропуск до слави й багатства, досягнувши яких, можна буде й про честь ізгадати.
Потім кипарисовий хрестик зі Святої Землі, виграний в кості в одного анжерського капуцина.
Золотий медальйон з ініціалами «С. v. D.» — таємний матусин подарунок, коли навічно виїжджав із Теофельса. Раніше всередині лежала частинка Древа Істинного Хреста Господнього, та минулого року випала в битві поблизу Шарлеруа, загубилась.
Найдорожча ж і найрідкісніша річ — пречудовий будильник, корнеліусова доля при розподілі батьківського майна. Поділ був чесним, згідно із заповітом. Клаусу дісталися замок, земля та борги; Марті з Гретою — по перині та дві подушки і по два плаття; Фердінанду — добрий кінь із сідлом; Андреасу — нічого, тому що слузі Божому земне надбання — тлін; наймолодшому ж, Корнеліусу, — будильник, воєнний трофей покійного татуся, валленштейнівського солдата. Будильник був бронзовий, із кришталевим віконцем і позолоченими цифрами, а міг він дзвонити чи давно зламався, того Корнеліус не знав, тому що беріг дорогоцінну річ, як око в лобі, й механізм не заводив. Ніколи, навіть у найтяжчі часи, батькову спадщину в заставу не віддавав, граючи, на кон не ставив. У будильника був особливий сенс. Така розкішна абищиця добре виглядала б лише в багатому антуражі, серед бронзових скульптур, мармуру та оксамитових портьєр, і мету кар'єри Корнеліус визначав для себе так: знайти будильнику підходяще помешкання й на тому заспокоїтися. Поки що до мети було ой як далеко.
Але там же, у шкіряній сумці, лежав маленький згорточок, завдяки якому мандри будильника могли благополучно завершитися в не такому вже й далекому майбутньому. Пасмо мідно-рудого волосся, ретельно загорнуте в пергамент, обіцяло Корнеліусу бариші, 1 котрих не нагромадиш ніяким жалуванням, та і в турків на шпагу навряд чи візьмеш. Перед відплиттям до Риги була в мушкетерського капітана ділова бесіда з торговцем Яном ван Хареном, що постачає європейським столицям прекрасне руде волосся голландських жінок для виробництва наймодніших перук «Лаура». Ван Харен сказав, що руді голландки скупі й вередливі, ломлять за свої рідкі патлі скажену ціну, користуючись тим, що їх, червоноволосих, не так уже й багато. А от у Московії жінок і дівок з волоссям найнезрівняннішого відтінку без ліку — просто через одну, та й дорожитись їм ні до чого. Розрахунок був простим і вірним: на капітанське жалування купувати дешево у московиток їхні коси, з купецькими караванами переправляти до Амстердама ван Харену, а той буде класти належну винагороду в банк. Локон було видано для зразка, щоб не помилитися в кольорі, а на пергаменті торговець власноручно вивів домовлену ціну — 1500 гульденів за візок. Це ж скільки за чотири роки грошей набереться! І війни з турками не треба.
Погода на травневу пору була ясною, легкою, птахи щебетали точнісінько як у рідному Теофельсі, й настрій у Корнеліуса зробився переможним. Для певності він проскакав іще з милю жвавою риссю, хоча припустити, що хмільний ватажок зелених стражників схоче за ним гнатися, було важко. Потім, коли булана почала мотати головою й розкидати з морди клапті піни, перейшов на крок. Треба було погодувати коней, напоїти, та й самому перехилити чарчину за вдале перебування в російських землях.
Коли під пагорком одкрилося село, капітан спочатку вирішив, що в ньому немає мешканців — чи то їх забрала моровиця, чи самі подалися геть. Сірі, перехняблені житла під гнилими солом'яними дахами, сліпі віконця, капличка з восьмикінцевим хрестом, який з'їхав набік. Але над однією з халуп, довгою та оточеною парканом, вився димок, а осторонь села, на луках, паслася череда: три кістляві корівчини та з десяток брудних овець. Либонь, це й було Неворотинське.
По єдиній вулиці Корнеліус їхав непоспіхом, із цікавістю озирався навсібіч. Такої злиденності йому не доводилося бачити навіть у Польщі. Ні курки, ні плодового деревця, ні воза. Навіть собак, і тих нема. Здивувало, що з дахів не стирчать димарі — здається, тут топили по-чорному, як у самоїдів на далекій Півночі.
Люди, одначе, траплялися. Спершу ветха, років шістдесяти, стара. Вона вискочила із щербатих воріт, коли вороному заманулося спорожнитись на ходу, покидала в пелену мішковинної спідниці паруючі яблука (заголилися землистого кольору худющі ноги) і, плюнувши вслід іноземцеві, задріботіла назад. «З'їсть, чи що?» — злякався Корнеліус, але потім заспокоїв себе: для городнього добрива або на розтопку.