Еклезіастичне філософствування бідолашного магістра пояснювалося тим, що він раптом відчув себе смертельно втомленим. А й справді, скільки можна піддавати психіку й нервову систему перепадам між приреченістю й надією? Готувався померти від руки базікала Шурика — врятувався. Думав, що прийме смерть од віроломного полковника, — знову пронесло. Пронесло, та не винесло. Тепер уже сподіватися більше ні на що.
Мовчки, не опускаючись до будь-яких пояснень і тим паче благань про пощаду, Фандорін підняв ліхтар і наблизився до прогнилої рогожі. Стягнув її вбік і ахнув.
На долівці лежала велика книга в рідкісної краси срібному окладі, суціль викладеному жовто-червоно-бурими камінцями. Срібло від часу почорніло, та шліфовані самоцвіти — а їх тут були сотні — заграли, засяяли відбитим світлом.
— Ай, фотоапарата нема! — пролунав зі стелі захоплений голос Великого Coco. — Що за картинка!
Ніколас обережно перегорнув важку обкладинку, побачив пергаментний титульний аркуш із вицвілими (а колись, поза всяким сумнівом, золотими) грецькими літерами ручного тиснення:
Трепет і захват переповнили душу магістра, що забув цієї чарівної миті і про спрямоване йому в спину дуло, і про страшні події останньої години, і про близьку неминучу смерть.
Цієї книги торкалася рука Корнеліуса фон Дорна! Що може бути такого вже страшного у стародавньому математичному трактаті? Чому Корнеліус у своєму листі двічі заклинає сина не чіпати фоліанта? Зараз таємницю буде розкрито. Яке щастя, що манускрипт написано саме на довговічному пергаменті, а не на папері!
Він перегорнув аркуш і скрикнув. На жаль, решта сторінок були не пергаментні й навіть не паперові, а папірусні, й від неправильного зберігання зовсім стліли, перетворилися на порохно! Текст загинув безповоротно!
Ніколас схилився низько-низько. Крізь діру, проїдену часом, проглядало декілька вцілілих рядків. Здається, давньоєврейські письмена?
Замріявшись, магістр присунув книгу поближче до ліхтаря, що стояв на долівці, й прямокутник усохлого папірусу, що, очевидно, зберігав форму лише через нерухомість, розсипався купкою порохна. Лишився тільки оклад і пергаментний титул, очевидно, приєднаний до книги в більш пізні часи.
Усього одна книга? Ніколас розчаровано огледівся на всі боки. А де ж уся Ліберея?
Із землі, де щойно лежала пересунута книга, стирчав якийсь шматок дерева чи, скоріше, кореня, й більше нічого. Зовсім нічого.
«Усе зрозуміло, — похмуро подумав Фандорін. — Корнеліус, певна річ, був невеликим грамотієм — та й ні до чого мушкетерському капітанові розбиратися в книгах та хитромудрих словах. Він погано собі уявляв значення терміна «ліберея» — вважав, що це означає просто «книга», а не «зібрання книг». Добув десь (найвірогідніше, в того ж таки Артамона Матфеєва) том із колекції Івана Грозного, давній і в коштовному окладі. Отакий фоліант і в сімнадцятому столітті вартий був шалених грошей. Перед тим як вирушити на заслання слідом за своїм начальником, фон Дорн приховав здобич, маючи надію, що опала не триватиме вічно, а якщо помилування й не буде, то «Іванова Ліберея» (в розумінні — «книга з бібліотеки царя Івана») дістанеться хоча б його нащадкові. Далекий від книжності капітан не знав, що без герметизації папірус довго в підземеллі не протримається. Та й, скоріше за все, його взагалі цікавив не текст, а чудовий оклад.
Що означають слова «не имай души спасения ради» і ще потім, ближче до кінця, «да любопытства своего не пытай Христа Господи ради и нипочему Замолея того не имай»? Може, книга була краденою і Корнеліус застерігав сина від спроби виставити фоліант на продаж? Це, на жаль, не виключено. Капітан був звичайним шукачем пригод, який прибув до Росії в пошуках багатства. Навряд чи погребував би взяти те, що погано лежить, — наприклад, дорогу книгу із зібрання свого покровителя…»
— Що це таке? — вивів Фандоріна із задуми голос банкіра. — Що це блищить? Коштовне каміння? Це шкатулка, так?
— Ні, — відповів Ніколас, не обертаючись, і всміхнувся: — Це і є та сама «Іванова Ліберея». Радійте.
— Що-що? — здивувався Йосиф Гурамович. — Ліберея? Що воно таке? Книга, чи що? Це ви її стільки часу шукали? По вулицях ходили, кроки рахували, в руїнах довблися. Мені Гіві щодня доповідав. «Нічого не розумію, чим люди займаються», говорив. Що тут у вас, га? Через що Сєдой такі городи нагородив?
Несхоже було, що Габунія прикидається. Навіщо? І перед ким — перед без п'яти хвилин покійником?