— Ні, — відповів Фандорін, який уважно слухав, — не знаю. Точніше, знаю, що ніякого таланту в мене немає. Як, до речі, в більшості людей.
— Про більшість людей не скажу — не знайомий, а про вас, дорогий Миколо Олександровичу, знаю твердо. Ви мені три такі поради дали, що за них мільйона не жаль. Доларів. Я вам довіку вдячний буду, клянусь! Їм собі на втіху, не переживаю, так? — Coco виставив товстого мізинця і на підтвердження своєї щирості негайно з'їв іще одну цукерку. — Дружина роги наставляє, а я тільки мружусь од щастя, так? Уперше в житті! — Тут було піднесено другого пальця, безіменного, прикрашеного масивним золотим перснем, а там не змусив себе чекати й середній палець, із діамантовою печаткою. — І з Богом на лад пішло, чесне слово. Я після тієї розмови з вами молитися перестав. Навіщо, думаю, лицемірити, якщо не вірю. А сьогодні вранці, як з Таганської повернулися, раптом захотілося перед іконою стати, помолитися. Ні за що — просто так! Ні про що не прохати — ні про тендер, ні про шмендер, ні про повернення двох мільйонів, які в мене вчора податкова поліція зчорномирдила. Просто помолитись — і все. Помолився — й гарно зробилося. Ви розумієте, що це значить?
Габунія три розчепірені пальці прибрав, а замість них виставив одного, зате вказівного, й багатозначно спрямував його в стелю.
— Розумію, — кивнув Фандорін, пригадуючи, чим там закінчується пісня про Кудеяра та дванадцятьох розбійників. Здається: «Господу Богу помолімось»?
— Ай, нічого ви не розумієте. Ви таланту свого не розумієте! У вас, Миколо Олександровичу, покликання — людям поради давати. Це найрідкісніший, найдорогоцінніший дар! Ви на людей цікавий, ви вмієте вмить себе на місце іншого поставити, а чуття у вас ліпше, ніж у моєї Жужі. Нема нічого ціннішого за вчасно дану добру пораду. Не треба вам до Англії! Це дурневі скрізь щастя, а розумна людина має розуміти, де їй на світі місце. Розумна людина має розуміти, що є поняття «об'єктивно краще» і «суб'єктивно краще». Об'єктивно в Англії жити краще, ніж у Росії, хто сперечається. Та саме вам, Миколі Олександровичу Фандоріну, суб'єктивно краще тут. А я вам у зв'язку з цим іще одну важливу річ скажу. — Coco знову підніс пальця. — Всьому об'єктивному гріш ціна, значення має тільки те, що суб'єктивне. В Англії ви, дорогий Миколо Олександровичу, закиснете, та й не потрібні ви там із своїм даром. Де й радити людям, як не у нас, в Росії. Вона й називається так — Країна Рад. 1 тут я від лірики переходжу до ділової пропозиції. — Йосиф Гурамович відсунув вазу з цукерками, ніби даючи зрозуміти, що розмова вступає в офіційну фазу. — Давайте створимо консультаційну фірму нового типу, куди всяка людина, що потрапила в скрутне становище, може звернутися за порадою, і їй допоможуть. Я вже й назву придумав «Чарівна паличка». Можна по-англійськи: «Мейджик уонд». Я вам офіс зніму, обладнання закуплю — комп'ютери там, факси-шмакси. Рекламу забезпечу. А головне — клієнтів буду постачати, солідних людей. Прибутки — пополам, гаразд?
— Ви з глузду з'їхали! — вигукнув Ніколас, тільки тепер зрозумівши, що банкір говорить всерйоз. — Що за маячня?
— Добре. — Габунія заспокійливо підніс долоні. — Вам — шістдесят п'ять відсотків, мені — тридцять п'ять відсотків, але тоді так: коли порада знадобиться мені самому, даватимете п'ятдесятивідсоткову знижку. По руках?
— Та не хочу я жити у вашій Росії! — задихнувся магістр. — Це небезпечно для здоров'я та психіки!
— Ага, добре, що нагадали. — Йосиф Гурамович боязко подивився на двері передбанника. — Вас тут одна психована дівиця розшукує, маленька така, але страшенно зла. Журналістка. Спочатку дзвонила, погрожувала. Говорила: «Я знаю, це ви Ніку викрали, більше нікому. Якщо з його голови впаде хоч волосина, я вас знищу». А тепер до офісу занадилася ходити. Заборонив було до банку її пускати, так вона до вхідних дверей наручниками прикувалася, довелося видати пропуск, а то клієнтів розлякує. Міліцію я викликати не велів — усе-таки ваша знайома, незручно. Сідає в приймальні й сидить з ранку до вечора, в обід бутерброд їсть. Секретарки її бояться. Тиждень уже через чорний хід до себе ходжу. Вийшли б до неї, заспокоїли. Чи ви теж її боїтеся?
Ніколас мовчки розвернувся й хотів одразу вибігти до приймальні, та спершу все ж виглянув назовні крізь шпарку.
Алтин сиділа в шкіряному кріслі, де вільно могли б розміститися щонайменше ще дві такі ж миршавки. Брови журналістки були суворо зсунуті, коліна невблаганно зімкнуті. На підлозі стояв чорний рюкзачок.