За двома столами, суціль заставленими всілякою офісною апаратурою та схожими на неприступні блокпости, окопалися дві секретарки, одна постарша, друга молоденька, але обидві манірні й невимовно елегантні.
— Я вам сто п'ятдесятий раз пояснюю, — нудним голосом говорила старша, із зачіскою у вигляді платинового шолома. — Йосиф Гурамович у відрядженні, сьогодні його теж не буде.
— Якби він був у відрядженні, я б знала, — відрізала Алтин і раптом уп'ялася очима у двері начальницького кабінету — певно, помітила шпарку.
Ховатися далі не було сенсу. Ніколас розчинив двері й, широко всміхаючись, простяг руку:
— Алтин, я такий радий тебе бачити! Бачиш, зі мною все гаразд.
Журналістка гумовим м'ячиком вилетіла з крісла й кинулася до Фандоріна. Судячи з такої емоційності, рукостискання було явно не досить. Засоромившись своєї британської замороженості, Ніколас на ходу перебудувався й розвів руки, готовий схопити Дюймовочку в обійми.
Алтин з розгону підстрибнула і щосили зацідила магістрові жорстким кулачком у зуби.
— За що?! — зойкнув Ніколас, затискаючи долонею розбитого рота.
— За все! — розлючено вигукнула шалена татарка. — За те, що втік і не з'являвся! За мої сльози! За сто доларів! За «класний перепихон»!
Краєм ока Фандорін побачив, що секретарки так і завмерли за своїми пультами.
— Але ж це навмисно! — теж закричав він, тому що інакше вона б не почула. — Для маскування!
Алтин, взявшись у боки, обпекла його ненависним поглядом знизу вгору.
— Убити мало тебе за таке маскування! Я, мов дурепа, хвилююся, що він голодний, подзвонила мамі, попрохала, щоб вона йому попоїсти принесла! Вона приходить — там чарівна записочка і сто доларів! Ну й розмовка в мене потім була!
Вдарила магістра ще раз — тепер у живіт. Слабкіше, та все одно відчутно.
— А це за те, що я жодної ночі нормально не спала. Ти що, не міг зателефонувати? Я думала, тебе на світі нема. Думала, їжачка сови з'їли! — Алтин видала дивний звук, почасти схожий на схлип, але чорні очі при цьому лишилися сухими і все такими ж непримиренними. — Сиджу тут, як маніячка, з ножем у рюкзаці. Хотіла цьому годованому кабанові Coco черево за тебе розпороти!
Вона так само безслізно схлипнула, кинулася назад до крісла й дістала з рюкзачка хлібний ніж, знайомий Фандоріну по бескудниківській квартирі. Одна з секретарок скрикнула, друга скочила на ноги й потяглася до червоної кнопки, що непримітно розташувалася на стіні трохи вище поверхні столу.
Ніколаса охопив нестерпний сором. Який же він егоїст! Так, він зателефонував, почув її голос, переконався, що жива, й заспокоївся. А як було їй? Він зовсім про це не думав. З іншого боку, чи міг він припускати, що через якогось недогвинченого британця Алтин утратить сон і навіть замислить смертовбивство?
Фандорін підійшов до маленької журналістки і тремтячим голосом сказав:
— Я такий винний перед тобою. Чи зможеш ти коли-небудь вибачити мені?
— Ні! — злобливо відповіла вона. — Ніколи! Нахились, юшку витру. Дивитися гидко.
Ніколас, якому не надто лагідно витирали хусточкою закривавлені губи, зніяковіло кинув погляд на мимовільних свідків цієї африканської сцени й побачив, що молоденька секретарка широко-широко розплющила очі, а друга, платиноволоса, прибрала руку від кнопки і подає йому якісь знаки: шепоче щось, киває — ніби як підбадьорює чи навіть підганяє. В розумінні чого, власне?
Він перевів погляд на Алтин. Така маленька, а така небезпечна і невибачлива. Легкодухо промимрив:
— Як же ми з тобою будемо?..
Хотів сказати «далі», та не договорив, бо вона сама сказала — йому нема вибачення. Ніякого «далі» в них бути не може. Ця думка раптом здалася йому абсолютно нестерпною.
Відповідь прозвучала несподівано. Можна сказати навіть, загадково.
Алтин оцінююче оглянула всі два метри Ніколасового зросту, похитала головою й зітхнула:
— Так, це буде непросто. Та нічого, як-небудь пристосуємося.
Ніколас вирішив, що недочув або ж — через свою зіпсованість та надмірну уяву — невірно зрозумів, але позаду пролунало чмихання.
Молоденька секретарка хихотіла в долоньку. Зате друга дивилася на довготелесого магістра й маленьку брюнетку з дивним виразом, водночас мрійливим і сумним.
Алтин взяла Фандоріна за руку:
— Гаразд, Ніко, годі публіку розважати. Їдьмо додому.
Він ішов за нею по коридору, намагаючись робити кроки покоротші, й міркував, що ж там було за слово таке, в листі Корнеліуса? Єдине, котре не збереглося. «Отодвинь книгу и…»