Архівний Моцарт щось не поспішав приходити на поклик начальства, і для заповнення паузи директор завів розмову про бідування своєї установи — очевидно, помітив, як іноземець поглядає на криві стелажі та ветхий килим.
— … А в минулому кварталі взагалі жодної копійки, — вів Вершинін нескінченну жалібну оповідь. — Зарплата у старшого наукового двісті п'ятдесят тисяч, і ту затримують! П'ять апаратів для мікрофільмування зламані стоять, полагодити ні на що. Ксерокс закомизився — це взагалі трагедія. Та що ксерокс, прибиральницям платити нічим. А прибиральниці, знаєте, не наш брат історик, вони безкоштовно працювати не будуть. Стид і сором, скільки пилюки завелось. Я вам, голубчику, добру пораду дам. Не ходіть ви до нас сюди таким франтом, та ще й при краватці. Пожалійте піджак і манжети. У курточці, у джинсах — якраз буде.
Ніколас був уражений тим, що директор архіву дає малознайомій людині пораду, та ще й з такого інтимного приводу, як стиль одягу. Трохи подумавши, магістр вирішив, що це, хоча й безцеремонно, зате дуже по-російськи, можливо, навіть симпатично.
— Отаке в мене становище, гірше губернаторського, — обеззброююче розвів руками Вершинін. — Без грошей працювати дуже, дуже важко. А що поробиш? У держави грошей нема. Що б ви зробили на моєму місці?
І розчулений Ніколас не витримав. Вершинін дав йому пораду першим, та й до того ж сам запитує. Треба допомогти.
— На вашому місці, пане директор, я зробив би ось що, — все ще трохи ніяковіючи, почав Фандорін. — По-перше, я не розумію, чому архів дозволяє дослідникам користуватися своїми унікальними фондами безкоштовно. Замість того, щоб обмежувати доступ у ваші читальні зали, відсікаючи бездіяльно цікавих і приймаючи тільки спеціалістів, ви могли б розчинити двері для всіх бажаючих, але ввести при цьому невелику абонентську плату. Я з охотою заплатив би за честь попрацювати у вашому читальному залі. А по-друге, я впевнений, що багато моїх колег заплатили б куди більш істотні суми, якби ви приймали замовлення від приватних осіб на проведення того чи іншого дослідження. Скажімо, мені потрібно зісканувати необхідний документ і ще проглянути стовпці Іноземського, Рейтарського та кількох інших приказів з певної досить вузької теми. Ця робота забере в мене тиждень, плюс до цього я витратив і ще витрачу чимало грошей на квитки, готель тощо. Повірте, я із задоволенням заплатив би одну чи навіть дві тисячі фунтів, якби це завдання виконав для мене хтось із ваших чудових фахівців…
— А що ж, прекрасна ідея, — пожвавішав директор. — Звичайно, виникне маса фінансово-бюрократичних труднощів, але гра варта…
Він не встиг договорити — у двері постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, ввійшов елегантний, стрункий брюнет у модних вузьких окулярах і зі спортивною сумкою в руці. Із сумки стирчали рукояті двох тенісних ракеток.
— Станіславе Кіндратовичу, — невдоволено сказав брюнет, побіжно глянувши на Фандоріна, — я ж прохав мене відпустити раніше. В мене турнір на Петровці.
— Так-так, — вибачливим тоном відповів директор, — пам'ятаю, голубчику. Але ось прибув містер Фандорін, із британського Королівського історичного товариства. Допоможіть йому добути оту цидулку зі сховища, а то примусять до завтра чекати. Незручно — гість усе-таки. До речі, познайомтесь — Максим Едуардович Болотников, Ніколас Фандорін. Ось бачите, голубе, який солідний супровідний документ, з гербом і водяними знаками. Як воно там було? — Вершинін надів окуляри й зачитав із рекомендаційного листа (вимова в нього була просто жахлива): — «… please give every possible assistance to Sir Nicholas A. Fandorine, M. A., Bt.». Просять надати усіляку підтримку. До речі, пане Фандорін, що таке «М. А.», я знаю — це «магістр гуманітарних наук», а от що таке «Bt.»? Яке-небудь вчене звання чи нагорода?
Ніколас болісно почервонів. Учений секретар Товариства, давній покровитель і доброзичливець, у гонитві за більшою переконливістю явно перестарався. Навіщо це потрібно — «Sir, Bt.»?
— Ні, Станіславе Кіндратовичу, «Bt.» значить «баронет», спадкоємний титул, — сказав Болотников, розглядаючи англійця, буцімто був експонат кунсткамери. — Як Баскервіль, пам'ятаєте? Якщо мені не зраджує пам'ять, титул баронета був вигаданий Яковом І для поповнення королівської скарбниці. Всякий бажаючий міг облагородитися, внісши щось близько тисячі фунтів.