Ніколас, який знемагав одразу від двох неприємних почуттів — ніяковості й заздрості до блискучої ерудиції молодого світила історії, — промимрив:
— Це ви говорите про стародавніх баронетів, восьмих чи навіть десятих у своєму родоводі. Таких у наші часи лишилося мало. Я ж тільки другий баронет, першим був мій батько. Він не купував титулу, королева зробила батька баронетом за досягнення в медицині…
Безглуздо вийшло, недостойно — ніби він за сера Олександера виправдовувався.
Коли вийшли з директорського кабінету, Болотников насмішкувато запитав:
— Так як вас правильно називати? «Сер Ніколас» чи «сер Фандорін Другий»?
— Якщо вас не обтяжить, називайте мене просто Нік, — попрохав магістр, хоча терпіти не міг скороченої форми свого імені.
Моцарт подивився на годинника й насупився.
— Ось що, сер Нік, я посаджу вас у своєму кабінеті, а сам спущуся у сховище. Доведеться почекати — поки знайду потрібний опис, поки відшукаю справу… Чорт, до першої гри запізнюся. Ще в пробці настовбичишся… Залишу тачку, махну на метро.
Останні фрази було вимовлено впівголоса й адресовано явно не Ніколасу, а самому собі.
— Скажіть, Максиме Едуардовичу, — не впорався з цікавістю Фандорін, — пан директор говорив, що вам пропонували місце в Стенфорді, та ви відмовились. Чому? З патріотизму?
— Який до дідька патріотизм! — Болотников подивився на Ніколаса, наче на розумово відсталого. — Я фахівець з російської історії та палеографії. Всі важливі документи з моєї спеціальності перебувають у Росії, не в Стенфорді. Й наукові відкриття, значить, теж робляться тут. Нехай до Стенфорда їдуть ті, кому танхаус і гольф-клуб важливіші науки… Ви привезли вашу половину листа? Дозвольте поглянути.
Ніколас обережно дістав із кейса спеціальний вузький конверт, із конверта — цупкий, нерівний по краях і обрізаний посередині аркуш.
Максим Едуардович, зосереджено зсунувши брови, поплив по ньому очима.
— Ось тепер остаточно пригадав. Жахливий почерк, довелося поморочитися.
— А мені ж бо тим паче, я не палеограф! — вигукнув Ніколас.
— Самі ж хоч впораєтесь? — недовірливо подивився на нього Болотников. — Чи допомагати доведеться?
«Ось він, істинно російський характер», — подумав Фандорін. Зовні чоловік непривітний, колючий, можна сказати навіть неприємний, а яка готовність прийти на допомогу. Запропонував ніби неохоче, та видно, що, коли попросити, не відмовить.
— Спасибі, допомога не знадобиться. Тепер у мене є «Scribmaster», він виконає всю роботу за мене.
— Хто-хто?
І Ніколас пояснив про свою надзвичайну криптографічну програму, створену спеціально для розшифровування середньовічних рукописів. Болотников слухав і тільки головою хитав.
— Усе вам, західникам, дістається на блюдечку. Гаразд, сидіть — чекайте. Хвилин сорок знадобиться, а то й година.
І Фандорін лишився сам. Сів на стілець, але через секунду підхопився й заметався по крихітному кабінетику.
Господи, невже за сорок хвилин або за годину в його руках буде повний текст заповіту родоначальника російських Фандоріних?
Велика, істинно велика мить!
Минуло не сорок хвилин і не година, а всі дві, перш ніж Болотников повернувся. В руках у нього була тонка коленкорова тека, побачивши яку, Ніколас зробився ще червонішим. Річ у тім, що від великої кількості старих і запилених книг, якими суціль було заставлено полиці в кабінеті головного спеціаліста, в бідолашного магістра почався напад його завсідної алергії: на щоках виступили гігантські багрові плями, засльозились очі, а ніс перетворився на якесь артезіанське джерело.
— Це вода? — прогугнявив Фандорін, маючи на увазі: «Це вона?»
— Працівнички, — сердито пробурчав Максим Едуардович, кладучи теку на стіл. — Запхали не на ту полицю, ледве знайшов. Розпишіться ось тут.
— Зараз…
Ніколас винувато всміхнувся — від хвилювання підпис на бланку отримання вийшов кривим.
— Уперед, сер, — поквапив його Болотников. — На вас очікують великі відкриття. Ну ж бо, складайте свої половинки. Я тільки погляну, чи сходяться вони, й побіжу.
Фандорін дивився на сіру, скромну теку з приклеєним ярличком «Фонд 4274, Кромешниківський тайник, 1680-ті рр. (?), 1 од. збер., опис 12» — і все зволікав розв'язувати шворочки. Звідки це: «И развязать в опочивальне заветный милой поясок?» Як пальці дрижать — іще чого доброго надірвеш ламкий папір.