Опанувати себе. Саме пора скласти який-небудь лімерик.
— Та що ж ви? — не витримав Болотников. — Я й так он скільки часу вгатив. Дайте я сам.
Злегка відштовхнув плечем британця, котрий ворушив губами, смикнув за шворочку й обережно видобув із теки вузький аркуш.
— Де ваша половина? Давайте сюди.
Склав обидва фрагменти на столі, й одразу стало зрозумілим, що вони становлять єдине ціле. Щоправда, на правій половині папір зовсім не пожовк, а літери вицвіли значно менше, але через те, що документ триста років пролежав у цілковитій темряві й ліпше зберігся. Стан був чудовим, тільки в одному місці, на лівій частині біля стику, чорніла невелика дірка, проїдена ненаситним Часом.
Максим Едуардович уважно подивився на відтвореного листа, задоволено кивнув.
— Оце він. Якщо без вашої хитромудрої програми, то мороки мінімум на годину. Коли закінчите, кабінет зачиніть. Теку здайте до читальної зали, ключа залиште на вахті. Гаразд, я побіг — хоча б кінчик турніру застану. Бажаю історичних сенсацій.
Із цим іронічним побажанням архівний Моцарт пішов собі, залишивши Ніколаса наодинці з заповітом пращура.
— Дякую. До побачеддя, — пробурмотів Фандорін із явним запізненням, коли двері вже зачинилися. Зосереджено шморгаючи носом, він почав розглядати перший рядок.
Далі справа не пішла — з розгону прочитати каракулі капітана фон Дорна не вдавалося.
Що ж, на те й існує науковий прогрес.
Магістр склав половинки рівніше, ввімкнув комп'ютер, під'єднав ручний сканер і натиснув кнопку «scan».
Ніколас хотів було розпочати розкодування негайно, та очі сльозилися від клятої пилюки, а з носа текло так, що, мабуть, розумнішим було відкласти цей захоплюючий процес до повернення в готель. Адже тепер лист нікуди не дінеться — його можна й роздрукувати, й перетворити в зручний для читання текст.
Швидше в готель! І не на роликах, а на метро — не до прогулянок.
Ніколас здав теку та ключ, а перед тим як покинути архів, зазирнув до туалету — промити сльозаві очі, висякатися, та й узагалі наспіла така необхідність.
Він стояв біля пісуара, дивлячись перед собою в кахляну стіну й мрійливо всміхався. У голові вертівся дитячий віршик: «Пташко, я піймав тебе, не втечеш із сіті. Не розстатись нам тепер вже нізащо в світі».
Кейс був тут же, поряд, на підлозі.
Рипнули двері, до туалету хтось увійшов. Фандорін не озирнувся — навіщо?
М'які, майже беззвучні кроки. Так ходять у спортивному взутті, на гумовій підошві.
Легкий шурхіт — і кейс раптом зник із поля Ніколасового кутового зору.
Тут уже він озирнувся — й побачив щось неймовірне.
Якийсь чоловік у кедах, у жовто-зеленій картатій сорочці (в радянській літературі такі називали ковбойками) й синіх полотняних штанях із заклепками спокійнісінько прямував до виходу, несучи «самсонайт».
— Постривайте! — крикнув Фандорін, нічого не розуміючи. — Це мій! Ви, певно, помилилися!
Незнайомець ніби й не чув. Відчинив двері й шукай вітра в полі.
Знадобилося декілька секунд на те, щоб дати лад брюкам — не бігати ж із розстебнутою ширінькою. Коли Ніколас вискочив у коридор, викрадач був уже біля сходів.
— Та стійте ж! — закричав Ніколас. — Що за безглуздий жарт!
Картатий озирнувся.
Молодий. Світле, навскоси зачесане волосся збоку звисає на лоба. Звичайне, нічим не примітне лице. Старомодні окуляри, такі носили років тридцять тому.
Задерикувато посміхнувшись, злодій сказав:
— Гей, баскетболісте, побігаємо наввипередки? — І вистрибом помчав угору по сходах.
«Звідки він знає, що я займався баскетболом?» — оторопів Ніколас, але тут же збагнув: ага, це він про мій зріст.
Це був псих, очевидний псих, без сумніву. Добре хоч униз не побіг, а то ганяйся за ним по всьому архівному містечку. Вгору по сходах бігти особливо було нікуди — вище другого поверху вже був дах.
Очкарик не дуже-то поспішав. Разів зо два зупинився, озирнувся на Ніколаса і, нахаба, ще й кейсом помахав, піддражнюючи.
Сходовий прогін закінчувався майданчиком. Псих штовхнув невисокі дверцята, й відкрився яскраво освітлений сонцем прямокутник. Очевидно, там і справді був вихід на дах.
Іще не усвідомивши до кінця ідіотську безглуздість казусу, що стався, Фандорін піднявся сходами.
— Кому розповісти — не повірять, — бурмотів він.
Сховатися на даху було нікуди, та викрадач і не ховався — стояв і очікував біля краю, зверненого не на Пироговку, а до внутрішнього двору.