— Вам би не шпагою, а гусячим пером хліб заробляти, пане капітан, — не раз говорив Майєр, тримаючись за товсті боки й утираючи сльози. — Книговидавці платили б вам за письменництво золотом. Особливо мені подобається слухати, як ви впрягли пройду-корчмаря у воза й примусили його везти вас до поліцейського начальника. І ще, як поважно ви творили ходу голяка через усе село, а молодиці задивлялися на ваші статі через тин.
Про воза Корнеліус, звичайно, вигадав, але пригода в селі Неворотинськім і справді вийшла нічогенькою, навіть і без небилиць. Тепер фон Дорн згадував цю історію з задоволенням, пишаючись, що при такій жахливій оказії не розгубився, а зумів повернути майно й належно покарати злодіїв.
Голяка через село він ішов, це правда, — а як інакше було дістатися клятої корчми? Та молодиць ніяких він не бачив, і взагалі по дорозі йому ніхто не зустрівся. Перед тим як піднятися на ґанок корчми (по-туземному kruzchalo), Корнеліус узяв із полінниці сучкувате поліно.
Пияки (російською pjetsukhi) оглянулися на голого чоловіка з цікавістю, але без великого подивування — треба гадати, бачили тут і не таке. Двох прислужників, котрі кинулися виштовхати прибульця, фон Дорн обдарував: одного з розмаху поліном по макітрі, другому в'їхав лобом у ніс. Потім іще трохи поштурхав їх, лежачих, ногами — для перестраху іншим, а ще для справедливості. Не інакше як ці ж підлі дядьки його, одурманеного та пограбованого, звідси й виволікали.
Корчмар (російською tszelowalnik) очікував за прилавком з допотопним пістолем у руці. Від пострілу капітан ухилився легко — присів. Потім ухопив шахрая за бороду та й давай товкти гладкою пикою об шинквас. І в блюдо з грибами, і в чорну розмазню (це, як пояснили купці, й була знаменита осетрова ікра), і в квашену капусту, і просто так — об деревину. Удари були хрусткими, соковитими — Корнеліус відраховував їх уголос, німецькою. Пияки спостерігали з повагою, допомогти корчмареві ніхто не захотів.
Сивобородий спершу терпів. На zwei und zwanzig почав підвивати. На dreissig заплювався кров'ю просто в капусту. На drei und vierzig перейшов на хрипіння й попрохав пощади.
Ті ж самі слуги, котрих Корнеліус бив поліном і топтав ногами, винесли, втираючи червону юшку, все вкрадене, а потім привели й коней.
Вже у дворі, сидячи в сідлі, капітан завагався, чи не підпалити до дідька це злодійське кубло, та п'яничок пожалів — половина до дверей не добереться, вчадіє.
Надвечір того ж дня, коли до Пскова залишалося менше милі, фон Дорну пощастило — зустрів європейських комерсантів, для спільної користі та обопільного задоволення.
— Ось і застава, — зітхнув Майєр, виймаючи гаман, де зберігалися гроші на спільні витрати. — Зараз будемо з митницею торгуватися. Це називається sobatchitza або lajatza, такий туземний звичай, без нього тут ніякої справи не вирішиш. Вони будуть кричати, вимагати по три рублі з воза, я теж буду кричати, що більше трьох алтинів не дам, а зійдемося на рублі з полтиною, та не відразу — за годину-півтори. Пройдіться поки що слободою, пане фон Дорн, розімніть ноги. Тільки люльку не куріть — заборонено.
Слобода називалася Ямською, тому що тут мешкали державні поштарі та візники, jamschhiki. Дивитися тут особливо було ні на що. Корнеліус обвів поглядом глухі паркани, з-за котрих стирчали вкриті дерном нудні дахи, й пішов до застави — дивитися на Москву.
Майєр і ще один купець, Нільсен, який добре вмів по-російськи, голосно кричали на бородатих людей у червоних каптанах. Ті теж сердились, а один навіть тряс шаблею, втім, не виймаючи її з піхов.
Границя російської столиці була такою: сухий рів, по котрому гуляла худюща бура свиня з поросятами, потім земляний вал з перехнябленим частоколом. Над гострими, устромленими в небо кінцями колод виднілися куполи — здебільшого дерев'яні, та були й залізні, а один навіть золотий (його фон Дорн роздивився з особливою увагою — що, як і справді з золота). Хотілося пошвидше проїхати у ворота й побачити всі чудеса головного московитського міста на власні очі.
Врешті рушили. Майєр був задоволений — митниця поспішала хльобати кисіль, отож вдалося сторгуватися по рублю й п'яти копійках.
— Доїдете з нами до Гостиного двора, а там і до Іноземського приказу недалеко ходити, — пояснив він. Так називалось міністерство, що відало іноземцями, — Inozemski Prikaz.
Спершу Москва розчарувала фон Дорна, тому що була схожою на всі інші російські містечка й села: поля, городи, пустирі, поодинокі садиби. Потім будинки почали потроху зсуватися, тини зімкнулись, а дахи полізли догори — у два, три поверхи. Якщо не брати до уваги кількох церков із м'якого вапнякового каменю, все будівництво було дерев'яним. Корнеліус ніколи не бачив, щоб таке велике місто було геть усе з колод і дощок. Напевно, Москва — найбільше дерев'яне місто в усьому світі! Навіть мостова, й та була з колод. Коні з незвички ступали сторожко, ослизаючись копитами. Коли ж капітан захотів злізти, щоб вести іспанця на поводі, Майєр не дозволив, сказав, що в Москві пішки по вулиці ходять лише простолюдини, а людині благородній негоже. Навіть якщо тобі треба до сусіднього будинку, сідай на коня чи на візок. Московити в таких справах скрупульозні.