Проїзд надвечірньою Москвою, що швидко порожніла, запам'ятався приголомшеному Корнеліусові, як кошмарний сон. Хижі косяки дахів, зловісні персти дзвіниць, похоронне гудіння дзвонів. Фон Дорн болісно стогнав, погойдуючись у сідлі, навіть заплакав од образи й жалю до себе — лице закрив долонями, щоб конвоїри не раділи. Коня вів за повід сам стрілецький десятник, булану з поклажею тягли аж двоє. Вона, розумниця, не хотіла йти, щулила вуха, опиралась.
За воротами земляного валу — не тими, крізь які в'їжджав караван, іншими — очам відкрився екзекуційний плац. Шибениці з мертвяками, що погойдувалися, Корнеліус огледів побіжно, це було не диво, від паколів із настромленими руками й ногами відвернувся, та трохи віддалік побачив таке, що навіть скрикнув.
Доволі велика юрба зівак стояла навколо жінки, закопаної в землю по самі плечі. Вона була побита й вимазана грязюкою, але жива. Фон Дорн згадав, як купці розповідали про жорстокий звичай московитів — дружину, що вб'є чоловіка, не спалювати на вогнищі, як заведено в цивілізованих країнах, а закопувати живою в землю, поки не здохне. Він-то думав, закопують із головою, щоб задихнулася — теж-бо страшно. Але ось так, на тривалу муку, у сто разів страшніше.
На закопану наскакували два бродячі пси, заходячись скаженим гавкотом. Один учепився в вухо, відірвав, ізжер. У натовпі схвально засміялися. Руки злочинниці були в землі, захищатися вона не могла, та все ж зловчилась і вкусила пса за ніс. Зіваки знову зашуміли, тепер уже виявляючи схвалення мужовбійниці.
— Дикий варварський звичай, — сказав товмач упівголоса. — Люди благородно-освічені засуджують.
Звідки тут, у цій пекельній державі, взятися благородним, освіченим людям, хотів сказати Корнеліус, але остерігся. Чого це приказний раптом перемінив тон? Не інакше, хоче на необережному слові піймати.
Проїхали ще якусь відстань, і було фон Дорну за всі перенесені муки втішне видіння. Призахідна зоря осяяла тремтливим рожевим світлом береги малої річки, тісно заставлені млинками, й раптом оддалік, над крутим урвищем, вималювалося миле німецьке містечко: з білими охайними будиночками, шпилем кірхи, зеленими садами, і навіть блиснула гладінь акуратного ставка з фонтаном. Містечко було як дві краплі води схожим на любий серцю Фюрстенхоф, що стояв усього за півмилі на південний схід від отчого замку. Очевидно, добре Провидіння пожаліло Корнеліуса й милосердно позбавило його розуму — фон Дорн аж ніяк од цього не засмутився.
— Це і є Нова Німецька слобода, котру місцеві нечеми обізвали Кукуєм, — повідомив перекладач. — Тому двадцять три роки, як побудована. Чудо, правда? Дворів нині за три сотні є, й люди все достойні: офіцери, лікарі, майстри годинникових та інших хитромудрих справ. — Він захихикав. — А знаєте, пане поручик, чому «Кукуй»?
— Чому? — мляво спитав фон Дорн, зрозумівши, що осоружний глузд нікуди від нього не подівся, і поморщившись на «поручика».
— Це місцеві служниці, перучи в струмку білизну і витріщаючись на дивовижних московитів, кричали одна одній: «Kucke, kuck mal!»[4] От і пристало. Правда ж, смішно?
Біля в'їзду, за смугастим шлагбаумом стояв вартовий — у касці, кірасі, з алебардою.
Стрільців пустив неохоче, після сперечань. Корнеліус помітив, що його конвоїри йшли вже не так грізно, як по Москві, — збилися докупи, навсібіч дивилися з острахом.
Із аустерії, на даху котрої було встановлене колесо з жерстяним лелекою (вивіска говорила: «Storch und Rad»[5]), вийшли обнявшись двоє рейтарів з палашами при боці. Один, показавши на бородатих стрільців, крикнув баварською:
— Диви, Зепп, прийшли російські свині, мочалки для лазні продавати!
Другий оглушливо зареготав, зігнувшись навпіл. Стрільці сказаного зрозуміти не могли, але згромадилися ще тісніше.
Найдужче Корнеліуса здивував товмач. Замість того, щоб розсердитися на «російських свиней», змовницьки підморгнув і оскірився.
— Ось, — показав на великий будинок з червоним черепичним дахом, — тут квартирує ваш полковий начальник гер Крістіан Лібенау фон Лілієнклау, себто «полковник Лібенов». Мені туди ходити нема чого, так що відкланююсь і зичу вам усіляких гараздів. Якщо знадобиться товмач — милості просимо. Звуся я Пашком Нємцеровим, із Архангельського подвір'я. Я і цидулки чолобитні або сутяжні складаю. Беру недорого — алтин і півкопійки.