— У шахи граєте? — запитав Лібенау.
— Іноді. Не дуже добре, та коли треба скоротати зимовий вечорок…
— Заборонено, — відрізав полковник. — За цю богомерзенну забаву б'ють батогом… А тютюн нюхаєте?
— Ні, в мене від нього сльози — не зупиниш.
— А ви якось понюхайте прилюдно — просто із цікавості, — запропонував підступний господар. — Вам за це, згідно із законом, носа відріжуть, ось так! Із собаками гратися не можна, на орелях гойдатися не можна, дивитися на місяць-молодик не можна. Незабаром почнеться спека, задуха, так ви, друже мій, не надумайте купатися в Яузі під час грози. Це чаклунство — донесуть, на дибі понівечать.
— Добре, що ви мене попередили, — подякував змокрілий од усіх цих повідомлень Корнеліус. — А які-небудь невинні забави дозволяються? Потанцювати з дамами, послухати музику?
— У нас на Кукуї можете почуватись, як у Німеччині, в нас тут свої закони. Але на Москві музики не буває — православна церква вважає скрипки, віоли, флейти й інші інструменти сатанинськими хитромудрощами.
Від згадки про церкву думки фон Дорна набрали іншого напрямку.
— Якої ви віри, пане Лібенау? — обережно запитав він. — Римської чи реформатської?
— Я родом із Нассау, — благодушно відповів полковник, — значить, протестант. Ви ж бо, певно, католик, оскільки родом із Вюртемберга? Це нічого, я додержуюся того погляду, що віра — справа особиста.
— Так, — із полегшенням сказав Корнеліус. — Я католик і майже місяць не був на сповіді. Де мені знайти священика?
— Ніде. — Старий вояка співчутливо розвів руками. — Латинська віра в Московії якнайсуворіше заборонена. Нас, протестантів, іще терплять, але ні католицького священика, ні костьолу ви тут не знайдете.
— Як же без сповіді та причастя жити? — жахнувся фон Дорн.
— Нічого, живуть, — стенув плечима Лібенау. — Моляться перед образом. А хто хитріший — переходить у руську віру. За це належить підвищення по службі, щедрий подарунок од царя. Перехресту жити в слободі необов'язково, можна і в Москві. Одружуватися з росіянкою теж можна. Багато хто так і робить, особливо з торгового стану, — презирливо скривився полковник. — Задля вигоди. Пройде покоління, друге, й добра європейська фамілія вироджується, таке вже тут повітря. Тих, які народилися тут, «старими німцями» називають, а ми з вами — «нові німці». Ось я бачив із вікна поряд з вами товмача Пашка Нємцерова. Його дід був кращим годинникарем у Старій Німецькій слободі, та спокусився царськими замовленнями, перехрестився. Минуло півстоліття, і ось вам плід ренегатства — такий собі ублюдок Пашко, і не німець, і не росіянин. Бачили в нього на лобі ґулю? Це від молитовної запопадливості, всі земні поклони кладе. Мешкає при церкві, на криласі виспівує. Добре, в ворота не поткнувся, собака, а то б я його виштовхав.
Командир сердито запихкав, стукнув по столу — фаянсовий кавник підскочив і виплеснув із носика на скатерть чорну рідину.
— Російська відсталість і тупість розріджує мозок і роз'їдає душу! Коли б не наш Кукуй, ми всі б теж оскотиніли. Знаєте, які уявлення московитів про науку? Космографію вони вивчають за Козьмою-Індоплавцем, котрий, як відомо, вважав Землю чотирикутною. Найвища премудрість, якою тут володіє небагато обраних, — чотири правила арифметики, та й то ділити великі числа вони не вміють, а вже про дроби навіть не чули. Евклідової геометрії не відають зовсім, а грамотним вважається той, хто може принаймні своє ім'я накалякати. Минулого Святвечора пригощав я одного дяка із Рейтарського приказу, Митька Іванова. Цей Митько взяв зі столу мідію в черепашці — домашнім показати, й потім зберігав отаке диво у винному кубку. Так товариші по службі донесли, ніби він у тому кубку диявола ховає! І все, був Митько Іванов — не стало. Даремно я на частування та підношення втрачався.
Розвезло гера Лібенау фон Лілієнклау на нового слухача — не зупиниш. Та Корнеліус і не думав зупиняти. Слухав, затаївши подих, і тільки на душі робилося все більш тоскно. Нема що й казати — розумака лейтенант фон Дорн, знайшов країну, де щастя шукати.
— Удень, коли саме робота, всі московити вкладаються спати, — обурювався полковник. — Присутствія та крамниці зачиняються, вся країна хропе. Щось на зразок іспанської сієсти, ніякими справами займатися не можна. Тільки в іспанців улітку спека, а цим чого ж не працювати?
— А що російська армія? — запитав Корнеліус, уже заздалегідь знаючи, що нічого доброго не почує. — Чи важкою буде моя служба?