— Важкою, тому що ваш ротний командир, Овсійко Творогов, крадій і пияк. Хотів би прогнати його, та не можу — у нього, мерзотника, високі покровителі. Армія в росіян погана. В похід із нею ходити не можна, навіть проти поляків не втне воювати. Знаєте, якої стратегії дотримуються московити в бою? — Лібенау саркастично підкреслив слово «стратегія». — Скачуть юрбою на ворога зі страшенним галасом, надіючись налякати. Якщо не вийшло, зупиняються й дають залп із рушниць і пістолів. Якщо супротивник усе одно не злякався, тоді московити лякаються самі, повертають назад і біжать, затоптуючи один одного. Оце і вся баталія. Перший міністр боярин Матфеєв хоче побудувати нову армію, європейського зразка, але в Матфеєва багато могутніх ворогів, а цар (тут господар притишив голос) дурний і безвольний, усякий вертить ним, як хоче. Ось будете в Китай-городі, полюбуйтесь на їхню Цар-пушку. Стоїть здоровенна дурка, ніколи в бою не бувала, тому що з неї стріляти не можна. Цар-пушка у них не стріляє, цар не править. Уся ця країна — величезний болотяний пузир. Дмухни як слід — лопне. Ех, любий ви мій, я-то сюди не з власної волі потрапив. Служив у Радзивілла Литовського, попав до московитів у полон пораненим, тому двадцять літ. У мене вибору не було: або до в'язниці, або на царську службу. Але вас-то кий дідько сюди заніс?
— Ви часом не знаєте такого собі пана Фаустле, колишнього рейтарського півполковника? — запитав Корнеліус, пригадуючи обіцянки амстердамського знайомця.
— Авжеж, знаю, — махнув рукою Лібенау. — Ніякий він не рейтар. Шахрай, пройда, із «старих німців». Це він вас зманив? Така в нього юдина служба, жалування йому за це із царської казни йде.
Фон Дорн стис кулаки, запитав тихенько, наче боявся здобич наполохати:
— Так, значить, гер Фаустле сюди ще вернеться?
Полковник посміхнувся:
— Вернутись-то він вернеться, тільки не такий Фаустле дурень, аби на Кукуї з'явитися. Його тут багато хто з офіцерів і майстрів хотіли б повидати, не ви один. Ні, у Фаустле дім у Замоскворіччі, у Стрілецькій слободі. Нам за Москву-ріку ходу нема, у солдатів зі стрільцями давня ворожнеча.
Корнеліус згадав, як дивно поводилися в Німецькій слободі його канаркові конвоїри. Тепер зрозуміло, чому.
— Нічого, — сказав він, скрипнувши зубами, — за дурість і легковір'я треба платити. Як-небудь протримаюся чотири роки, а потім назад, у Європу.
— Які чотири роки? — здивувався Лібенау. — Яка Європа? Невже ви ще не зрозуміли? Приїхати сюди можна, виїхати — нізащо і ніколи. Ви назавжди залишитеся в Росії, вас закопають в убогу російську землю, і з вашого праху виросте головна російська рослина — лопух.
Розділ п'ятий
НЕ БУЛО НІ ГРОША, ТА РАПТОМ АЛТИН
Якби вільне падіння тривало не дві з половиною секунди, а ледь довше, у Ніколаса від жаху розірвалось би серце. Але тієї самої миті, коли магістр усвідомив, що, власне, з ним сталося, і збирався кричати на все горло, політ уже завершився — хряскотом, трісканням, огидним шурхотом і глухим ударом. Фандорін опинився в тісному, прямокутному просторі, котрий чомусь пахнув свіжим клейким листям, і такому ж, як листя, зеленому.
Нічого не розуміючи, він із жахом засіпався, забився в цьому жорсткому й непіддатливому зеленому кошмарі, якось вивернувся, вперся ногами в твердь — і підхопився, по самі груди потопаючи в тополиних гілках і паперовому мотлосі. Виявилося, що траєкторія запаморочливої подорожі другого баронета, що почалася на даху, завершилася баскетбольним влучанням точнісінько в сміттєвий бак, ущерть наповнений зрізаними гілками, листям і зіжмаканим папером. Ніколас задихався й хапав ротом повітря, подряпаний і оглушений падінням, але, здається, більш або менш цілий.
Ноги передумали тримати його у вертикальному положенні, й він безсило осів на пружинисту підстилку щойно померлого листя. Над головою відразу ж утворився зелений куреник із гілок. Фандорін дивився крізь нього на синє небо й ні про що не думав, бо про що можна думати, коли з людиною ні з того ні з сього трапляється таке?
Якби Ніколас від шоку та подиву тимчасово втратив здатність до абстрактних умовибудов, він, напевно, зараз розмірковував би про дивну невідповідність між людською зарозумілістю та суворою істиною буття.
Живеш на світі з цілковитою впевненістю, що ти — цар і повелитель власного всесвіту, та так воно, загалом, і є. Але твій розумний та упорядкований всесвіт од хаосу відокремлює лише тонесенька скляна перегородка, і ти плаваєш у цьому тендітному акваріумі булькатою, неляканою рибкою. А потім трапляється щось, над чим ти не владний і про що навіть не маєш уявлення, — й акваріум розлітається вщент, рибка б'ється серед скляних осколків, безглуздо роздуваючи зябра. Щойно ти був господарем своєї долі, дослідником таємниць історії, прихильником здорового способу життя й патріотом довкілля, ти виношував честолюбні плани на майбутнє і твердо знав, що наступний Новий рік зустрічатимеш на вулканічному острові Тенерифі, а потім хаос ледь-ледь, зовсім злегка торкнувся тебе своїм шаленим, палючим диханням, і скло тріснуло. Цар всесвіту лежить скоцюрблений у сміттєвому баку, дивиться на хмари, що повзуть по небу, й не може второпати, чому він іще живий.