Пояснення могло бути лише одне — славнозвісна фандорінська удачливість, про яку батькові в дитинстві розповідала бабуся Єлизавета. Мовляв, ворожить чоловікам роду Фандоріних якась доброзичлива містична сила, що приносить рятунок од усіляких небезпек. У кожного Фандоріна, як у славнозвісної кішки, дев'ять життів, а в деяких, як-от дід Ераст Петрович, запасних життів бувало й побільше, ніж дев'ять.
Нісенітниця, звичайно. Фамільна легенда. Ото серу Олександеру з вибором порома «Християнія» пощастило. А самому Ніколасу? Яка фантастична зневажлива безталанність! Нема нічого образливішого та безглуздішого, ніж зробитися так званою жертвою статистики. За статистикою годиться, щоб із деяким відсотком населення траплялися нещасні випадки — умовно кажучи, щоб комусь на голову падала цеглина. Скажімо, 0,01 відсотка сущих зобов'язані потрапити в автокатастрофу; 0,001 відсотка приречені заразитися енцефалітом, а 0,0001 відсотка на роду написано стати жертвою маніяка чи психопата. Приміром, Ніколасу О. Фандоріну, М. А. і Вt.
Як кажуть нові руські, нічого тут не попишеш — так природа захотіла. Найтупіше й найбезглуздіше — охкати: ну чому я, чому це сталося саме зі мною? Чому навіженого очкарика принесло саме сьогодні й саме в ЦАСД? Чому з усіх відвідувачів він обрав мене?
Тобто, певна річ, у всього, що відбувається, коли пошукати, виявиться своє пояснення. Приміром, таке. На Ніколаса напав історик, який має пропуск до архіву й потихеньку з'їхав в глузду серед цього депресивного антуражу. Можливо, у бідолахи патологічна ненависть до двометрових блондинів у синіх блейзерах. Саме такий двадцять років тому поглумився над ним у піонерському таборі й заподіяв дитині глибинну психічну травму. У звичайному житті він більш або менш нормальний, а як побачить синій блейзер — впадає в агресію. Сила у цього миршавого очкарика воістину нелюдська, явно афектного походження. Як легко він перекинув через себе двохсотфунтового здоровила!
Або, що найвірогідніше, об'єкт його обсесії — кейси світло-шоколадного кольору. Адже саме з кейса все й почалося. Такий специфічний патологічний фетишизм.
Господи, кейс!
Ніколас скинувся, застогнав, почав вилазити із глибокого вузького бака. Може, ще не пізно? Міліція, тут біля входу чергує міліція. Швидше!
За три години по тому жовто-синій міліцейський «уазик» доправив густо намазаного зеленкою магістра до готелю.
Кепська справа. Психа в картатій сорочці на території архівного містечка відшукати не вдалося. Чи то проліз у підземні сховища й десь там, у неходжених лабіринтах, сховався — і тоді є надія, що рано чи пізно вилізе назовні або потрапить комусь із співробітників на очі. Чи то зумів якимось дивом просковзнути непоміченим повз постових міліціонерів на одній із шести прохідних, і тоді пиши пропало.
Пригнічена жертва статистики їхала в дзеркальному ліфті на свій п'ятнадцятий поверх і, щоб відновити позитивний погляд на життя, намагалася скласти лімерик. Але виходило щось похмуре і знову, як в архіві, з калічницькою тематикою.
«Зрештою, можна ж поглянути на те, що сталося, й інакше», — переконував себе Фандорін. Сталося істинне Боже чудо — впору одягати рубище, вериги та йти простоволосим по святій Русі. По всьому, він мусив би розбити собі голову об цеглу, розтрощити грудну клітку об бетонний блок або повиснути, пронизаний одним із арматурних прутів, а замість цього відбувся кількома подряпинами. Спадкоємна удачливість — звичайно, маячня, та не можна не визнати, що упав з даху він винятково, просто феноменально вдало. Виходить, акваріум уцілів, життя триває, а якщо життя триває, то, значить, його можна впорядкувати й налагодити.
Насамперед мінімізувати понесені втрати. Зателефонувати в «Барклайз», аби заблокували викрадені кредитні картки. І хай переведуть на «Вестерн юніон» деяку суму готівкою — не лишатися ж без грошей. Зв'язатися з консульством, знадобиться тимчасове посвідчення замість паспорта. Повідомити в «Бритіш Ервейз» про втрату квитка — нехай поновлять. Усе?