— Ні, — відрубав Ніколас і відчув, що пишається власною впертістю. Сонм Фандоріних, до яких приєдналися ще й численні фон Дорни, схвально закивав йому: «Так тримати, хлопче. Спочатку честь, а решта — потім».
— Тоді ось що. — Містер Пампкін перейшов на офіційний тон. — Ви британський підданий, якому загрожує явна й безсумнівна небезпека. Згідно з інструкцією, в такому разі я маю право навіть всупереч вашій волі вжити заходів, які забезпечать вашу безпеку. Тим паче у вас нема документів, і вашу особу треба ще встановити. Я затримую вас до завтра на території посольства, а вранці вирушите до Лондона. Можете потім скаржитися в інстанції на перевищення влади.
Зразу було видно, що цей серйозний джентльмен слів на вітер не кидає. Зараз натисне кнопку на столі, викличе охорону — і все, прощай, Москва, а разом з нею і заповіт Корнеліуса фон Дорна.
Фандорін зітхнув, потер лоба, винувато розвів руками:
— Прошу вибачити мою істерику. Це нерви — дуже вже багато чого на мене сьогодні звалилося. Звичайно, сер, ви маєте рацію. Лишатися в Москві безглуздо й безвідповідально. Та й сенсу немає. Оголосити нагороду за повернення документа я ж можу й із Лондона. Маю надію, ви зв'яжете мене з потрібними людьми?
Радник запитливо подивився магістру в ясні очі й, здається, повірив.
— Отож-то. Авжеж зв'яжу. А згодом неодмінно з'ясую, хто — як тут кажуть — вас замовив. І тоді буде зрозуміло, чи треба вам їхати в Гімалаї… Нічого, — містер Пампкін підбадьорливо торкнувся ліктя молодика й вимовив по-російськи, — перемелется, мука будет. А також утро вечера мудренее. Відпочивайте. Я скажу, щоб вам принесли зубну щітку і свіжу білизну, дам котрусь із своїх сорочок. У комірі буде завелика, а манжети, напевно, не дістануть вам і до ліктя, але все-таки ліпше, ніж ваше рам'я.
— Дякую вам за ласку, — розчулено всміхнувся Ніколас. — А де тут у вас туалет?
— По коридору треті двері праворуч. Може, повечеряємо разом? У нас непоганий буфет.
— Із задоволенням, — озвався Фандорін, який уже відчинив двері, й усміхнувся ще раз, тепер зніяковіло. — Тільки мушу попередити — в мене жодного пенса.
— Нічого, не збіднію, — пробурчав радник.
Мабуть, він усе-таки не був формалістом і пихатим чинушею, та це нічого не міняло.
Ніколас швидко пробіг коридором, спустився по сходах до вестибюля і, ввічливо попрощавшись із охоронцем, вийшов у двір.
Іще півхвилини, і ажурні ворота посольства лишилися позаду. Дуже задоволений своєю хитромудрістю, Фандорін закульгав геть, назустріч небезпекам і пригодам.
Нічого. Спочатку честь, а решта — потім.
Фантастичний день добігав кінця. Стемніло, на набережній горіли ліхтарі, а на протилежнім березі ріки розливав казкове сяйво підсвічений Кремль. «Це дуже красиво», — сказав собі Ніколас. Либонь, один із найкрасивіших краєвидів на землі. І, щоб не впадати в романтичний настрій (що за цих обставин було б недоречним), подумки додав: замість того, щоб на ілюмінації втрачатися, ліпше б зарплату архівістам вчасно видавали.
Шкандибаючи в бік Великого Кам'яного мосту, намагався скласти план дій. Куди йти? До готелю? Від самої згадки про номер, де на дзеркалі розчепірилася павутина від кулі, Ніколас здригнувся. Тільки не туди! Там-то, скоріше за все, й дожидає очкарик-веселун.
Тоді куди? До міліцейського начальника — пропонувати премію? Цікаво, яку, коли в кишені вітер гуляє. Та й узагалі, який це матиме вигляд: з'явиться на Петровку, 38 якийсь голодранець без документів, почне вимагати, щоб його провели до начальника карного розшуку полковника Нехватайла. Маячня! Сон літньої ночі!
Ніколас зупинився, зрозумівши, що повівся вкрай нерозумно. Не можна плутати честь із дурним гонором. Що може зробити іноземець у цій небезпечній країні — сам, без підтримки й навіть без грошей?