Виходило, що виходу немає. Треба повертатися з покірною головою до великодосвідченого радника з безпеки й умовляти його, щоб перед репатріацією він усе-таки дав Фандоріну можливість зговоритися з головним московським сищиком. Пампкін людина незла й розумна, може піти назустріч — якщо, звичайно, не дуже розсердився на Ніколасів обман.
Та, можливо, ще й не почав шукати, адже минуло не більше п'яти хвилин.
На набережній було порожньо, тільки позаду лунали неквапливі гучні кроки якогось пізнього перехожого. Зітхнувши, Ніколас повернувся, щоб іти здаватися.
— Колянич! — життєрадісно заволав пізній перехожий. — Яким вітром?
Магістр позадкував.
— Ну чо' ти як чужий? — ніби образився Очкарик (от і скельця у світлі ліхтаря сяйнули, а в руці сяйнуло ще і щось металеве — мабуть, не пістолет з глушником, а ніж чи кинджал). — Не бери в голову, всі там будемо.
Страшна людина прискорила крок, тепер її відділяло від Ніколаса не більше п'ятдесяти футів.
Фандорін розвернувся і, припадаючи на ногу, побіг геть, але повільно, занадто повільно. І ролики зламані, не помчиш. Господи, невже все закінчиться тут, біля цієї байдужої ріки, в цьому чужому, недоброму місті?
Почулося пирхання малопотужного моторчика, що стрімко наближалося, верескливо заскреготіли гальма. Поряд із тротуаром різко зупинився малесенький таункар — Ніколас знав, що ця модель називається «Ока».
Відчинилися дверцята.
— Мотаємо! — крикнув жіночий голос.
Фандорін, що в черговий раз відмовився від баласту рефлексії, кинувся головою вперед у кабінку і скоцюрбився на крихітному сидінні, підібгавши довжелезні ноги.
Автомобільчик рвонув з місця, замахав незачиненими дверцятами, як горобець крильцем.
Ніколас якось улаштувався. Сів, підперши колінами підборіддя, вивернувся назад. Постать на тротуарі послала йому поцілунок рукою.
— Oh, my God, — здригнувся магістр і пошвидше відвернувся.
Ні, все-таки це був кошмарний сон.
— Дверцята, — пролунав той же голос, який щойно вигукнув загадкове слово «мотаємо». Ніколас зачинив дверцята й повернувся до своєї рятівниці. Розгледів у півтемряві суворий профіль з коротким кирпатим носом і впертим підборіддям. Дівчина або молода жінка, худенька й дуже маленького зросту. Чи то непевно знайома, чи то на когось схожа, зараз не згадати, на кого. На Марію Шнайдер епохи «Last Tango in Parнs»?
— Dream, midsummer night's dream[6], — пробурмотів Ніколас, уже майже не сумніваючись, що все це йому сниться.
— Ти що, справді англієць? — коротко поглянула на нього Марія Шнайдер.
— Справді англієць, — повторив Фандорін. — А ви хто? Як вас звати?
— Алтин.
Од такої відповіді магістр одразу заспокоївся. Звісно, сон. Ось і незрозумілий алтин із Корнеліусового заповіту об'явився.
Але миршавка повторила:
— Алтин — це ім'я. Прізвище — Мамаєва. А ти ж хто? І чому цей відморозок так хоче тебе вбити?
ДОДАТОК:
Лімерик, складений Н. Фандоріним у ліфті готелю 14 червня близько половини шостої після полудня:
Розділ шостий
Служба є служба. Любовні звичаї російських жінок. Поручик фон Дорн розробляє Диспозицію. Явлення ангела.
— Куди преш, дубино! Сказано: «Halt!» Первій десяток links! Другій десяток rechts! Третій links! Четвертій rechts! Пятій links! Шостій rechts! Семій links! Восмій rechts! Барабан — і-і-і: тра-та-та-та, тра-та-та-та!
Корнеліус одібрав у барабанщика палички, вистукав правильний дріб і поторсав хлопчиська за патли: не бійся, вивчишся. Той був тямущий, схоплював на льоту.
Рота марширувала на Дівочому полі — на дальньому плацу, розташованому за Пречистенськими воротами і Зубовською стрілецькою слободою, відпрацьовувала повороти плутонговими шеренгами.
П'ять місяців ретельного вишколу не минули марно. Солдати ревно гупали чобітьми по і без того до краю втоптаній землі, повертали хвацько, очі витріщали куражно. Фон Дорн, хоча й покрикував, але більше для порядку — був задоволений. Дивлячись на роту, важко було повірити, що менше ніж півроку тому більшість солдатів не знали, де в них ліво, а де право: шульги називали правою ту руку чи ногу, котрою їм було зручно користуватись, а оскільки таких у роті налічувалося п'ятеро, складних екзерцицій ніяк не виходило. Щоб солдати не плуталися, довелося привчити їх до нових слів: той бік, де стукає серце, — links. Другий — rechts. Нічого, звикли. Мавпу й ту навчити можна в долоні плескати й польського танцювати.