Солдатам добре, вони від марширування розігрілися, пики червоні, спітнілі, а пан поручик, стоячи на місці, неабияк змерз. Під кінець жовтня на Москві зробилось, як у Вюртемберзі взимку, та ще й дрібний холодний дощ зранку. Можна б, звичайно, у плащ закутатися, та що це буде за командир, ніби настовбурчена ворона? Тому Корнеліус молодцем стояв, у самому мундирі, й тільки ногою відтупував: р-раз, і-і-і р-раз, і-і-і р-раз.
На краю плацу зазвичай юрмилися зіваки. Холодний дощ московитам за виграшку. Росіянин, якщо промокне під дощем, стріпнеться, мов собака, та й пішов собі далі.
Корнеліус до зівак звик. Здебільшого на солдатські навчання, звичайно, витріщалася чернь, але частенько вирячувався й який-небудь боярин із челяддю. От і зараз над юрбою стирчала горлатна шапка. На білому арабському скакуні сидів поважний чоловік — високий, кістлявий, при довгій сивій бороді. Довкола спішені дворяни, з десяток, та ще скороходи в однакових малинових каптанах. Нехай дивляться, не жалко. Розваг у місті Москві небагато, а тут тобі й барабан б'є, і солдати злагоджено крокують. Пробував фон Дорн під флейту марширувати — так наскаржилися черниці з Новодівичого монастиря. Не можна флейту, спокуса.
Загалом, так чи інак, але приноровився обдурений поручик фон Дорн до московської каторги. А починалася служба так, що гірше й не буває.
Підйомного жалування не дісталося йому зовсім — ні грошей, ні соболів, ні сукна. Все заграбастав віце-міністр Федько, натомість погодившись справи про безчестя не затівати, та ще довго чванився, пес, ледве його полковник Лібенау вламав.
Таких солдатів, як у своїй роті, Корнеліус ніколи ще не бачив і навіть не підозрював, що подібні виродки можуть називатися солдатами. Брудні, обірвані — гаразд. Але щоб на всю роту жодного справного мушкета, жодної нагостреної шаблі, ні куль, ні пороху! От так мушкетери!
Винним був, звичайно, командир, капітан Овсій Творогов. Мало того що всі дні зранку п'яний, лайливий, так ще й крадій рідкісного безстидства. Всю амуніцію та припаси продав, солдатів замість служби в батраки поденно здає, а гроші — собі в кишеню. Пробував Овсій і нового поручика на свою користь прилаштувати: стерегти купецькі лабази в Срітенській слободі, тільки не на дурня натрапив.
Пішов Корнеліус до полковника скаржитися, та який сенс? Лібенау фон Лілієнклау — людина літня, втомлена від російського життя й до служби байдужа. Дав поручику пораду: laissez-faire, мій друже, far niente, інакше кажучи, плюньте й розітріть. Московити обдурили вас, а ви обдуріть їх. Людина ви ще молода, не те що я, старий ботфорт. Буде війна з поляками чи хоч із турками — здайтеся в полон при першій оказії, от і звільнитеся від московської неволі.
Але фон Дорн отримувати задарма жалування, хай навіть половинне, не звик. Головне ж — із часом виник у нього такий собі ретельно розроблений план, який Корнеліус назвав Диспозицією, і за цим планом від поручика третьої роти вимагалося перебувати по службі на найліпшому рахунку.
Почав із ключового: привів до тями капітана, бо з таким командиром навести лад у роті було неможливо. Урок свого першого московського дня Корнеліус засвоїв добре: в цій країні можна творити що завгодно, тільки б не було свідків. Що ж, обійшовся без свідків.
Якось підстеріг Овсія Творогова рано-вранці, поки той іще не впав у п'яне зачудування, й віддухопелив його як слід. Щиро, вдумливо. Щоб синців і саден не лишилося, бив панчохою, куди насипав мокрого піску. Кричати не велів, пригрозив, що вб'є до смерті, й Овсій не кричав, терпів. Скаржитися Корнеліус теж відрадив. Показав жестами (російською тоді ще зовсім не вмів): будь-хто із солдатів тебе, крадія, за полтину голими руками задушить, лише слово шепнути.
Творогов був хоч і пияком, але не дурнем, утямив. Зробився з того дня тихим, сумирним, більше не лаявся і солдатів не утискував. Тепер із самого ранку напивався так, що потім увесь день лежав колодою в комірчині.
Корнеліус завів особливого денщика, одного непитущого чухонця, котрий при Творогові перебував: слідкував, аби в блювотині не захлинувся й на вулицю не ліз. Коли капітан починав ворушитись і кліпати очима, чухонець вливав у нього чарку, й Овсій знову затихав. І йому добре, й солдатам.
А командувати ротою фон Дорн почав сам.