— Перві-другі рахувать! — Поручик заходився відбивати тростиною в такт рахунку. — Перві-другі, перві-другі! Перві нумери крок уперед! Kehrt![7] Панцер геть!
Пройшовся між двома шеренгами, повернутими лицем одна до одної, вибираючи собі пару — показувати прийом рукопашного бою. Вибрав Єпишка Смурова, здоровенного, неповороткого хлопчину, щоб переваги розумної боротьби були наочнішими.
— Солдати, дивись пильно! Повторять не буду. Єпишко, бий мене в морда!
Наказ є наказ. Єпишко засукав рукав, непоспіхом розвернувся й націлився звернути поручикове лице набік.
Корнеліус зігнувся спритно, пропускаючи страшний удар над собою, а коли солдата повело вслід за викинутим кулаком, злегка підштовхнув Єпишка в праве ж плече та підставив ногу.
Здоровило брязнувся чавунним рилом у землю, а поручик сів йому на спину й ухопив за волосся. Юрба радісно загула — вправи у мордобої користувались у глядачів особливою любов'ю.
— Klar?[8] Перві нумер бить, другі нумер кидать. Дафай!
Солдати заходилися з охотою лупцювати один одного. Фон Дорн походжав між ними, поправляв, показував. Потім повчив роту ще одному корисному й простому прийому — як приголомшити ворога, що не очікує нападу: якщо знизу рубонути ребром долоні по кінчику носа, то супротивник враз і осліпне, і очманіє, роби з ним що захочеш.
Позавчора, як завжди, солдати побилися зі стрільцями. Шабель-ножів не оголяли, тому що на Москві з цим суворо — враз на шибеницю потрапиш, і розбирати не будуть, хто правий, хто винний. Раніше навкулачки при рівному числі завжди перемагали стрільці — вони дружніші й до бійки звичніші, а тут уперше взяли гору фондорнівські солдати. Принесли трофеї, сімнадцять клюквових ковпаків. За це полковник Лібенау отримав од генерала Баумана подяку й бочонок мозельського, а Корнеліус од полковника Лібенау похвалу й фунт тютюну.
Солдати махали руками один у одного перед обличчями — поручик звелів зупиняти долоню за вершок від носа. Зіваки притихли, не розуміючи, що за чудну забаву вигадав німчин. Один із боярських челядинців підійшов ближче, завертів головою туди-сюди, придивлявся.
Одягнений по-російськи, а сам чорнолиций, з-під багатої шапки лізе жорстке кучеряве волосся з густою сивизною. Ніс приплюснутий, на каштан схожий. Загалом — арап. У російських вельмож, як і в європейських, маври й негри в ціні. За зовсім чорного, кажуть, до трьохсот рублів платять. А цього, ошатного, з кривою шаблею при боці, Корнеліус бачив на плацу вже не вперше, такого важко не примітити. Тільки раніше арап сам приходив, а сьогодні з цілою ватагою і навіть он боярин із ним.
Але тут же фон Дорн розгледів збоку, осторонь од юрби, ставну жіночу постать: чорна хустка, лазуровий охабень, у руці білий вузлик — і про арапа відразу позабув.
Стешка обід принесла. Значить, полудень.
Хустка у Стешки була хоч і вдовина, та не вбога, а дивного лімозького оксамиту. Охабень доброго сукна, а як поли розійдуться, видно козлині черевики з червоними сап'яновими панчохами. Лице набілене, щоки за московською модою нарум'янені у два червоні яблучка. Дивитися на Стешку приємно, та й вузлик до речі. У нім, Корнеліус знав, пироги із в'язи-гою та маком, глек пива, шмат баранини з імбиром і неодмінно зерниста білориб'яча ікра, варена в оцті.
По-європейськи зараз був полудень, а по-російськи третя година дня. У московитів своє годиночислення, час тут вираховують по-чудному, від сходу сонця, так що кожні два тижні відлік змінюється. Нині, наприкінці жовтня, у росіян у добі дев'ять денних годин і п'ятнадцять нічних. Якщо минуло від зорі три години, значить, три години і є.
Стешка чинно сіла на колоду, розправила складки, на касаточку (це таке лагідне слово, означає Schwalbe, хоча Корнеліус на вузьку чорну пташку начебто не був схожим), поглядала ніби скоса. Московитки ніжностей на людях не визнають, у чоловіках шанують суворість; галантність вважають за слабкість характеру, тому фок Дорн од своєї коханої відвернувся. Обід зачекає, зараз ніколи.
Зі Стешкою поручику винятково поталанило — і стосовно Диспозиції, і в різних інших відношеннях. Стешчин чоловік, поки не вчадів у лазні, був у Німецькій слободі пожежним яригою — стежив, аби іноземці вогнищ не палили та димарі чистили. Коли молодиця овдовіла, то так на Кукуї й лишилася. Зажила ліпше, ніж при своєму яризі, тому що виявила себе майстринею-білошвейкою, шила місцевим матронам сорочки, панчохи, хустки з батисту. Дім збудувала на слобідській межі — на російський манір, але чистий, світлий. У Корнеліуса нині сорочки були одна біліша одної, тонкого голландського полотна, коміри мереживні, крохмальні, та й сам завжди нагодований, обігрітий, приголублений.