Я відчула, як щоки спаленіли. Те, що вигадувала Ханна, було чудовою історією. Але останнє питання... ми з Тарасом могли б удати кого завгодно.
Я переповіла йому все.
— Іронія долі. Ми можемо бути, ким захочемо? Тоді обирай, — мовив він з усмішкою. Я відчула, що шаріюсь ще більше — особливо під пильним поглядом Тиграна.
— Брат і сестра. Так буде простіше, — мовила я спершу українською, а тоді — белатською. Ханна хитро всміхнулась.
— Гаразд. Але є ще одна проблема. Ми з тобою більше схожі на родичів, тобі не здається?
Я кивнула. Так, ми з дарвенхардкою — як близнючки.
— Уяви, що б ти в мені змінив, брате, — звернулась я до Тараса. — Аби ви могли мене впізнати, а інші не порівнювали б нас із Ханною за першого ж погляду. Гадаю, художник може вигадати щось краще, ніж інші.
Тарас примружився.
— А що, як я не хочу нічого змінювати?
— Коли нікого стороннього поруч не буде — я маску зніматиму, не переймайся, — мовила я з усмішкою.
— Що я маю робити?
— Малюй.
І він намалював — провів рукою по моєму обличчю, а я налаштувалась на те, аби ділитись із ним своїми силами. Колись уже змінювала зовнішність Златодари, додаючи в її волосся зеленого кольору, а тепер спробувала викликати те відчуття, аби змінити щось у собі.
Відчула, як обличчя на мить потепліло — і заморгала.
Поряд хтось захоплено видихнув.
— Ну як, проблему вирішено? — повернулась я до Ханни. Та гмикнула:
— Непогано.
— В нас є вода? — спитала я. Либідь простягнула мені флягу і я вилила трохи рідини на землю. Та майже миттєво замерзла — але лід виявився білим через сніг під ним. Я провела над ним рукою — і утворилось сріблясте люстерко.
З нього на мене поглянула рудоволоса дівчина. Загалом обличчя було схожим на моє, хіба губи трохи повніші, і щоки — кругліші. Але змін було більш ніж достатньо. І тепер, завдяки рудому волоссю, ми з Тарасом справді видавались братом і сестрою.
— Очі лишив різними. — посміхнулась я. А тоді не втрималась і поглянула на Тиграна. Той смішно наморщив носа і похитав головою.
— Запам’ятала, — мовила я і труснула головою. Тоді поглянула вдруге в люстерко — я знову стала собою. Перетворення далось неймовірно легко — це трохи злякало мене, хоч я спробувала приховати свої почуття. Я поклала руку на люстерко і поглянула на неї по-іншому — від моєї долоні в землю, в різні боки простягнулись тонкі пульсуючі пломінці. Одні віддавали мої почуття та сили, а інші — притягували. І тих, других, було явно більше. Землі кортіло поділитись зі мною енергією. На теренах Дикого краю такого не було. Я й дивовижні речі там робила не так легко, як перетнувши кордон. В чому справа? Я опинилась на землях Патрії, але ж Дикий край іще не так далеко... Можливо, є інша причина?
— Все в порядку? — спитав обережно Тарас. Я забрала руку з льоду. Кортіло розповісти про свій здогад — але я стрималась. Ханні про моє відкриття знати не слід. Принаймні поки що.
— Так. Я трохи втомлююсь, коли роблю такі речі, — збрехала. — Але нам час іти. Легенда завершена?
Ханна кивнула.
— Майже. Дорогою ми придумаємо історію вашого з ним роду і звідки ви б могли приїхати, бо без цього ніхто не повірить, що ви — белати. А ще... треба буде дістати вам документи. І белатські, і сервуські. Та це вже — у великому місті. Гадаю, Всевлад вирішить це питання.
Розділ 5
Доки ми прямували крізь замети до Далекого, я сто разів пошкодувала про свою ідею. Хвилювалась так, як не бувало вже давно, — а чи варто? Чи слід вертатись туди, де не була майже десять років? Чи доцільно вертатись до рідного дому дарвенхардці, яка покинула його метейкою? Чи не нашкодить моїм рідним знання про те, ким я стала? Чи не накою я якихось дурниць? Чи не накоїть хтось із нас? Чи... чи... чи живі ще мої батьки і брат?
Чи впізнають вони мене?
Я часом ловила на собі замислені або зацікавлені погляди своїх супутників, але знала, що лице моє нічого не виказує. Та й крокувала трохи віддалік від усіх — так було простіше і більш звично пильнувати за дорогою.
Засніжені рівнини перемежовувались гаями та улоговинами, аж доки ми не опинились в суцільному лісі. Тут ішли повільніше — я вслухалась в усе довкола, і бачила — Тигран та Либідь роблять те саме. Звичайно, вони виросли в хащах і чудово орієнтуються в такій місцевості. А ще вночі я бачила, що Тигранові очі блискотять «по-котячому», як і в дарвенхардців. Невже він також пив «трунок сили»? Звідки його тіло має такі якості і чим ще юнак відрізняється від інших? Адже очі Либеді точно не мали такої ознаки. Тиграна зумисне тренували — це очевидно.
А ще я неймовірно хвилювалася за Всевлада. Як там у них зі Златодарою справи? Чи не зазнали вони якихось прикрощів, чи знайшли вовків, чи вдало?..
Мені здавалось, що йти ми маємо довго, але в роздумах і за швидким биттям свого серця я й не помітила, як дерева раптом скінчилися. Саме вчасно — довкола сутеніло і ставало дуже холодно.
Ліс завершився і попереду ясно стало видно село, що розкинулось на пагорбах, помережане садами і невеликими городиками біля маленьких хатин. Далеке, як я й пам’ятала, було оточене загорожею, та не такою потужною, як Баргове. Колись вона видавалась мені високим муром... Але не тепер, не після того, як я роками скніла за справді неприступними стінами. Ми зупинилися на узліссі.
В Далекому, як і в Вартовому, була сторожова вежа — і на ній я одразу ж побачила кількох сервусів. Якщо в селі зараз є дарвенхардці, а це напевне так, то вони даремно не вартують.
— Я поки бачу тільки сервусів. А ти? — наче прочитавши мої думки, тихо спитав Тигран.
Отже, він не лише бачить в темряві, а й так само гарно, як я. Цікаво.
— Так. Дарвенхардці, мабуть, не на варті. Хоч ми можемо помріяти про те, що їх зараз в селі немає з якоїсь причини. Тоді нам буде простіше. Анно...
— Що? — спитала Стожар.
— Ти можеш зробити так, аби сяйва очей Тиграна не було помітно, але його зір лишився таким, як є, і не погіршав? Його очі привернуть увагу і будуть зайві питання. Бачити в пітьмі та на великі відстані можуть в Циркуті виключно дарвенхардці, — сказала я.
— Зараз спробую.
Анна підійшла до Тиграна.
— Заплющ очі, будь ласка.
Він скорився і дівчина накрила його повіки своєю долонею на кілька секунд. Тоді забрала — і хлопець заморгав, наче від яскравого світла.
— Ну як? — спитав він. Його очі набули звичного сірого кольору і не сяяли. Анна задоволено всміхнулась. — Бо бачу я так само.
— Чудово, — похвалила я. — Блискотіння не видно. Ходімо.
Сервуси вгледіли нас значно пізніше, ніж ми їх. На вежі спричинилось хвилювання, а на загорожі одразу позапалювали більше вогнів. Я помахом руки наказала своїм супутникам зупинитись і сама пройшла до зачинених воріт.
— Назвіться! — гукнули зверху.
— Дарвенхардка Ханна! Разом з двома сервусами супроводжую белатів Анну та Тараса, дітей Буймира з Орієна! Нам потрібен прихисток на кілька днів, їжа та коні! Ми очікуємо ще одного дарвенхардця та одного сервуса, аби продовжити шлях! На нас напали вовки!
На стіні знову захвилювались, а тоді раптом притихли. Вогні, що горіли там, заважали мені добре роздивитись обличчя сервусів на башті над ворітьми, і це мене дратувало. Але тут я побачила, як поміж їхніми сірими плащами з’явився чорний.
Не пощастило. Один точно тут.