Він присів поряд, а тоді дістав щось із кишені штанів. Я кинула байдужий погляд: то була маленька баночка, заткана корком. За мить відчула фантастичний свіжий запах.
То була мазь. Величний обережно намастив її мені на шию.
— Незабаром зможеш говорити, — сказав. — Від мовчазної тебе користі не буде. І ще — напевне, час тебе трохи розкути, бо не протягнеш так довго, як мені треба. Тому я приніс тобі поїсти.
Я спробувала щось відповісти, та мазь ще не подіяла.
Відчула, як зап’ясть торкнулось щось холодне і водночас пекуче — то Величний одягнув на мене кайданки. Вочевидь, вони були зачаровані, як і ланцюг, що сковував мене.
Ахаз нешвидко, але впевнено розімкнув замок на ланцюзі, обмотаному довкола мого тіла, і став розмотувати пута. Я стиснула зуби і застогнала від болю — залізо розпікалось і так, багряне та гаряче, виривалось з опіків, більшість яких прийшлись на передпліччя, живіт та спину. З них знову потекла кров, що за минулі дні поприсихала щільним шаром. Сорочка та штани були скрізь в дрібних дірочках і присохли до ран та стали нероздільними з тілом.
— Сильна, — промовив раптом чоловік. — Коли минулого разу так вчинили з твоїм попередником, він прожив усього три дні. А ти ж тільки плачеш. Та ще жива. Але тоді дзеркала всі були відкриті, може, річ у цьому?
Зрештою, він відкинув ланцюг вбік і примусив мене сісти. Сильною я геть не почувалася. Не мала змоги підняти руки. Але опиратись сенсу не було. Побачила, що від полум’яних кайданків тягнеться простий чорний ланцюг, замком прикріплений до кільця в підлозі.
— Випий, це теж для горла, — прихилив він мені до губ флягу. Напій виявився терпким та досить приємним на смак. Я відчула прохолоду в пошкодженому горлі та деяке прояснення в голові.
— Наскільки я знаю, ліки мають почати діяти десь за півгодини. Тому зараз ти можеш поїсти. А тоді даси відповіді на деякі мої питання — і сьогодні я не звільнятиму наступне дзеркало.
Він вклав мені в руки миску з якимись червоними ягодами. Живіт від їх вигляду стиснуло болючим спазмом, а рот наповнився слиною. Сам Ахаз влаштувався за метр від мене — сів на кам’яну підлогу, підтягнувши до себе ноги. Він завжди був одягнений в звичайну світлу сорочку, підперезану поясом, та чорні штани й чоботи. Уважно дивився на мене. На його обличчі, як і раніше, грали чорні й червоні барви. Глибока темрява залягла під очима.
Зойкнувши, я спробувала ворухнути правицею — плече одразу ж прострілив різкий біль. Помаленьку, міліметр за міліметром, посунула пальці до миски, дістала з неї м’яку ягоду і так само обережно донесла до губ. Відчула, як вибухнув в роті неймовірний смак. Спробувала їсти швидше. Ахаз терпляче чекав.
Коли ягід не лишилось, я поглянула на нього. Як це зазвичай бувало, дзеркала в присутності живої людини мовчали. Це викликало в мене двояке ставлення до мучителя. Втомлений, запалений мозок терзали дві думки. Перша полягала в тому, що я можу зробити, аби він лишався довше і знову не приходили марення. Друга — я думала про те, як вивідати, що з моїми друзями.
— Я так гадаю, ти мала б стати більш зговірливою, аніж минулого разу, Стожаре. Питання перше: звідки ти?
— З інш... — хрипко просичала я. Але це вже було хоч щось. Не могла поки придумати, що робити. Тому відповіла чесно. Боялась, що Ахаз піде. Боялась, що залишиться. — І іншого світу. Моя країна називається Україною.
— Ти від народження така?
— Ні.
— Як ти стала Стожаром?
— Хтось передав мені цей дар. Крізь світи. Я не можу зрозуміти, хто. Не можу згадати.
Чорні розчерки брів поповзли зневажливо вгору.
— Не можеш згадати?
— Мене уразило блискавкою. Тоді я прийшла до тями вже в цьому світі. Поміж тим я нічого не пам’ятаю.
— Що ж. Цікаво. Хоча це я чув уже від Всевлада. Не надто гідно вчинили з тобою попередники, наділивши високим даром, але не пояснивши, що з ним зробити, чи не так?
— Негідно чиниш ти, тримаючи дівчину, що не може опиратися, на ланцюгу та в підземеллі, — прошепотіла я. Але тепер це далось легше.
Чоловік з обличчям демона засміявся.
— Ти — не дівчина, Стожаре. Ти навіть не людина. Так, ти маєш таке ж красиве личко, як і Ханна, та усім іншим ви геть відрізняєтесь.
— Це тобі Ханна таке збрехала, щоб урятуватись? Як же ти мене боїшся.
— Коли знаєш свого ворога в обличчя і вмієш його убити — нема чого боятися. Думаю, в нас із тобою саме такі стосунки. І ще одне питання, бо мені час іти: що таке Павутиння та де воно знаходиться?
Може, то так подіяла на мене здатність знову говорити. Може, те, що я вперше за кілька днів трохи поїла. Або що пута стали легшими. А, може, він сказав «Павутиння», а я одразу почула «Тигран».
Він спитав. Я криво посміхнулась.
На цьому розмова завершилась.
Четверта тканина важко ковзнула донизу.
Те дзеркало відібрало в мене імена моїх рідних та друзів. Я могла ще пригадати, як вони виглядають. Але не могла згадати імен. Потім мене накривала туга і відчуття втрати. Зрештою, злізала шкіра з рук. І було так страшно...
Так страшно, що навіть теплі обійми білявого хлопця, сповнені любові та відчуття безпеки, які снилися мені в короткий час забуття, від того страху не рятували.
А ще я боялася, що одного дня забуду не тільки імена близьких, а й те, чому маю про них мовчати.
Ахазові треба було довше говорити зі мною того разу, перед четвертим дзеркалом.
Бо після нього я перестала відповідати взагалі.
Коли я дивилася в п’яте дзеркало, то на якийсь час сліпнула. На одне око чи два. Здавалось, очі набирали пітьми. Потім зір повертався знову.
Але я намагалася дивитись в те свічадо частіше. Коли я була сліпою, то не бачила інших дзеркал. І видіння не мучили мене. Хоча холод і страх лишалися.
Сліпа, я намагалася розбити пекучі кайдани об підлогу. Марно.
Шосте дзеркало зробило щось таке дивне — я майже не могла стояти чи сидіти. Тіло не покидало відчуття вільного падіння кудись у безодню. І, глянувши в те дзеркало, я часто опинялась на землі, не годна підняти догори навіть руки.
Ув’язнення запам’яталось мені смаком тих ягід — вони були єдиним, що приносив мені поїсти Ахаз. І ще воду. І сотні питань, на які я мовчала.
Сьоме дзеркало кричало голосами. Знайомими і незнайомими. Патрійською, белатською, кохорською, старотською, персопольською та іншими мовами, знищеними в Циркуті. Волало тисячами передсмертних криків.
Я вже не могла згадати, що робило восьме дзеркало. Просто бачила в ньому своє відображення. Не красиве, не вродливе, не чарівне, як звикла споглядати в дзеркалах у минулому житті. Бліде, безкровне обличчя зі скусаними до чорного губами, обліплене пасмами брудного смолянистого волосся. Худі вилиці випирали, як і ключиці під заяложеною, закривавленою сорочкою. Ось якою я стала. Думки не тримались єдиного цілого. Здавалося, що тіло теж. Я згадала мимохіть, як якась чорноволоса дівчина, лежачи в ліжку, сказала мені, що її тіло наче порізали на частини. Здається, її тоді стрілами поранили. Обличчя тієї чорнявки було таким знайомим... але я не могла пригадати, як її звуть. Та почувалась, мабуть, так само або й гірше.
Світ перетворився на дзеркала. На демонічне обличчя Ахаза — то було єдине ім’я, яке я ще пам’ятала. Він увесь час називав мене Стожаром — але чи то було моє ім’я? Та іншого я пригадати не могла. Простір так давно був чорним і червоним, що я вже не могла зрозуміти, якого кольору в мене очі. І чи існують ще якісь барви.
А потім Ахаз став давати мені саму лишень воду. Бо я не говорила. Хоч не могла вже згадати, чому. А він, вочевидь, не надто цим переймався.
Я лежала в колі з дзеркальних уламків, що стирчали з підлоги, наче зуби.
І помирала.
— Ханно?