Голос був незнайомим, гучним. Але я навіть не поворухнулася. Лежала, оповита пітьмою сліпоти. Могла лишень чути і відчувати холодне каміння, до якого притискало моє тіло. Не чарами. Відсутністю сил.
— Це не вона. Я ж казав.
Інший голос, знайомий. Ахазів. З ноткою роздратування.
— Ну вже пробач мою сентиментальність. Якби ти три роки провів поруч із людиною, а тоді побачив точну її копію, просто-таки точнісіньку, хай і зморену та майже мертву, то теж би засумнівався.
Перший голос також прозвучав роздратовано. Тоді він спитав:
— А де моя учениця?
— От я сподівався тебе розпитати. Ви ж із моїм сином найкращі товариші. Вона як у воду канула, Ханна твоя. Всевлад уперто мовчить. Вважає, що своїм вчинком вислужив собі певне право на таємниці. А я поки не маю часу з тим розібратися.
— Тихше їдь, Ахазе. Твій син за рік посяде престол. Сумно буде, якщо ти опинишся в засланні в ту ж годину. Не займай його напарницю, — я відчула, як поряд хтось присів і прибрав волосся з мого обличчя. — Дивовижна. Стожар у Метейському краю. Просто дивовижна. Красива і сильна. Вісім дзеркал. Майже три тижні опору. Німа, сліпа, але досі дихає. І нічого тобі не розповіла? Хоч, гадаю, ти не надто наполегливо запитував, якщо дозволив це. Просто насолоджуєшся владою над створінням, могутнішим за тебе, впійманим у пастку.
— Мене просто бісить твоє захоплення, — крига в голосі Ахаза шкрябонула мене по вухах. Я мимоволі скривилась. — Бачиш, її також.
Я розплющила очі і незрячим поглядом втупилась у його бік. На якийсь час запала тиша, викликана, вочевидь, моїм рухом. Або — тим, як виглядали зараз мої очі. Хоч я й не могла знати, як саме.
— Скинь ту ширму і добий її. Чого ти тягнеш? Ти міг зробити це в перший же тиждень.
— Завтра прибуде останній Величний, Картан. Я вирішив, що несправедливо буде позбавити такого видовища інших своїх побратимів. До того ж це могло б викликати серйозний конфлікт. Норт і Синезора вже перебували в Колісії, коли Всевлад захопив Стожара. І вони зауважили, що в палаці спричинилася справжня бійня, коли дарвенхардці спробували поневолити Шукача і ту чорноволосу бестію. Якби не Сталева Рукавиця й Золотий Щит, що вчасно прийшли на допомогу, хтозна, чи вдалося б захопити їх живцем. Звичайним дарвенхардцям ця пара, що билась на смерть, була не по зубам. Це теж примушує задуматись. Гаразд, Шукач, але та дівка... Я хочу, щоб ти, Ярий, з нею поговорив. На свій лад.
— Поговорю, брате. Не сумнівайся. Але мені шкода, що я так пізно приїхав сюди. Бесіда зі Стожаром теж могла б мені сподобатись. Та тепер уже, по суті, нема з ким розмовляти. Вона згасає, — несподівано лагідно чужі шорсткі пальці торкнулись моєї шиї, міряючи пульс. — Завтра спустиш останню ширму — і кінець. Хочеш зробити це при всіх Величних? Я не знаю, як Синезора й Норт погодились так довго чекати.
— Вони не в своїй державі. У моїй. Тому й погодились, — пирхнув Ахаз. — Згідно законів, ми з локальними проблемами розбираємось кожен на свій розсуд. Стожари — справа Метейського краю. І, як видно, наш рід цілком в змозі з цією проблемою впоратись. Без сторонніх.
— Тут я згоден.
Я відчула, як Ярий підвівся. Ярий... це ім’я викликало в мене якесь почуття, щось таке давно почуте і ще давніш забуте... але я не могла згадати, що саме.
В мить, коли вони обоє пішли до виходу, мій зір відновився. Пітьма витекла з очей холодними сльозами.
Високий чоловік в чорному плащі та з дарвенхардською зброєю за плечима озирнувся на мене з-поміж двох дзеркал. На кілька секунд ми зустрілись поглядами — його очі мерехтіли легким дарвенхардським сяйвом. Завдяки цьому я побачила, що вони — карі.
То було вперше за такий довгий час, що я розрізнила якусь іншу барву, окрім чорної та червоної.
На мить його брови зійшлись на переніссі, а рот привідкрився, мовби прагнучи щось сказати.
— Ну, ти йдеш? — спитав його з темряви Ахаз.
Ярий ще секунду дивився на мене, а тоді мовчки повернувся і пішов за братом.
Я була зрячою. Я бачила, як за колом з дев’яти дзеркал, останнє з яких ще було поки накрите тканиною, збираються люди. Багато. Кілька десятків. Їх кроки, тихі голоси, дихання заповнювали простір.
Мені було так погано. Ще гірше, ніж зазвичай. Піт заливав обличчя і не було змоги його змахнути чи взагалі підняти руки. Важкість свічад навалювалась на мене. Вона не зникла цього разу, коли в залі з’явились інші люди. Мені крутило руки й ноги, було так страшно, холодно і водночас — пекельно гаряче. В спину наче вставили десяток кілків. І кожен навіть найменший рух забивав їх в тіло глибше. Я не могла пригадати свого імені. Тільки дивне слово «Стожар». Слово, що містило в собі вогонь і світло, міць та дуже древню пам’ять. Слово, яке я вже не могла б навіть прошепотіти. В роті було сухо. Голова розколювалась. Серце билося так сильно та гучно, що сплески крові в мене в скронях загрожували розірвати судини. Хотілось, аби це просто закінчилося. Будь-як. Хотілось, щоб Ахаз нарешті відкрив останнє дзеркало.
— Майже місяць тому мій старший син, мій Спадкоємець, якого ви усі добре знаєте, зробив мені цінний подарунок, — промовив гучний голос. А зазвичай він розмовляв так тихо і спокійно.
Просто в себе перед обличчям я побачила чиїсь чоботи. Знала, чиї. Не мала сили поглянути вгору.
Ахаз продовжив:
— Всевлад подарував мені скутого древніми ланцюгами, знесиленого звіра в прекрасному тілі. Могутнього Стожара. Спадкоємицю держави, якої давно не існує.
— Вона така єдина? — спитав хтось. Якийсь незнайомий мені чоловік. Напевне, інший правитель.
— Я не знаю. Каже, що так. Але я б не надто покладався на такі запевняння. Саме тому, коли ця помре, я займуся пошуком навіть найменшого натяку на те, що в Метейському краю могли з’явитись інші Стожари. Я переверну усяку халупу, мої воїни відірвуть кожну дошку, за якою щось може ховатись. Переріжуть усіх, хто може щось знати і вирішить про те змовчати. А тоді ми вийдемо за межі Метейського краю.
— Ти ж не показував нам свого полоненого Стожара цілих три тижні, опираючись на те, що це — виключно твоє право, — пролунав чистий, холодний жіночий голос. — А тепер збираєшся шукати подібних цій істот на землях наших держав? Дзуськи, Ахазе.
— Синезоро, я й слова не сказав про ваші держави.
— Тоді що ти мав на увазі?
— Дикий край. Там століттями мешкає різна пошесть, нащадки тих, хто втік із підкореної країни. Їх одиниці, часом вони крадуть щось у прикордонних селах, коли зима і сильні морози. Не надто дошкуляють. Тому досі ми не йшли цілеспрямовано до того краю, бо користі з нього буде небагато, там крім лісів майже нічого цікавого.
— Хіба велетенські кам’яні голови, — глузливо промовив хтось низьким, хрипкуватим голосом.
— Кому, як не тобі, Норте, про це знати, — голос Ахаза пролунав несподівано з повагою.
— Ти не думав її приручити? Я так багато чула про всемогутніх Стожарів. Всі ми чули. А ця... ну що з неї взяти? Вона ледь дихає, — голос був ще один, незнайомий.
— Зробити зі Стожара рабиню? Думка, що могла б знищити усю Циркуту. Її розум не скорити. Тільки за допомогою цих дзеркал, — відповів Ярий. — Якщо вийде за їх межі — нам усім кінець.
— Твій брат, Ахазе, дуже фатально мислить. Ніхто ж не забув, що Стожара можна просто застрелити? Чи це міф?
— Ні, не міф, Синезоро. Але відколи це ми обираємо для ворогів легшу смерть?
Натовпом прокотився сміх. Але він не був веселим — скоріш навпаки. Забився хвилями об стіни, приховані за червоним огнистим колом, мов набат, провіщаючи смерть.
— Ярий, розверни її до закритого дзеркала. Час із цим покінчити. Я продемонстрував вам, побратими, загрозу, що знову просочилась на землі Циркути. А зараз продемонструю її смерть.
Я відчула, як до мене хтось підійшов. Ахазові чоботи віддалились. Було байдуже. Навіть... ні, не так! Втомлене серце зробило стрибок в грудях від ледь відчутної радості. Ще трішки.
Ярий опустився навпочіпки і, схопивши мене за плечі, посадив. Спина нестерпно заболіла. Руки в мене безсило звисали, правиця опинилася за спиною. Не мала сили її пересунути.