Тільки до кількох... кількох людей. І час дізнатися, чи вони...
— Прекрасна смерте, — пролунав за моєю спиною голос.
Я завмерла. Саме зайшла між двох старих, давно закинутих хат, аби скоротити шлях до вулиці, на яку наважилась нарешті попрямувати. Тут не було людей і я не чекала, що хтось опиниться позаду. Це ж як мала дарвенхардка замислитись, аби не почути кроків метея?
Отже, хтось тут таки є. Я шукала його, а він знайшов швидше.
— Я впізнав тебе. Ти можеш убити мене за це, але я не можу змовчати про те, що впізнав тебе, — мовив він вже тихіше.
Я повільно обернулась. Видалось, наче небо на мить впало, накривши нас обох. Але то тільки розсіяне сонячне проміння освітило знайому постать.
Він стояв за кілька кроків від мене. Молодший всього на рік. Широкоплечий, хоча й худорлявий. Чорне, як воронове крило, волосся коротко обстрижене, а на обличчі — коротка борода, яка робила його трохи старшим та більш поважним на вигляд. І дуже пасувала йому. Я боялася, що через хворобу серця мій брат не доживе до нашої зустрічі, або ж йому буде з кожним роком все гірше й гірше. Та ні. Він просто блідий, явно не переїдає. Але... живий, неушкоджений. І не видається, наче йому чогось бракує. І такий... такий красивий. Блакитні очі, як і мої, от тільки без криги. Лагідні, добрі.
Щось у мене в грудях спурхнуло, як пташечка. Забилось об ребра, а тоді притихло, насторожене. Я не знала, як себе повести і тому тривалий час ми просто мовчали. Голоси людей на вулицях довкола, шурхіт, кроки — все на мить стало просто глухим, монотонним гулом.
— Я не вбиватиму тебе, Поляне, — мовила нарешті. Тихо-тихо.
Він ступив до мене крок і спинився. Виглядав схвильованим, але не зляканим. Я не знала, як до цього ставитись. Чи варто давати йому привід думати, наче ми ще можемо спілкуватись? Чи зробити так, аби забув і згадувати про мене?
Я не знала. Ось він живий — переконалась. Що ж далі? Що?..
Дарвенхардка не мала б навіть вагатись. Але я... Ханна вагалась.
Він був такий же спрацьований і в поганому, полатаному одязі, як і інші метеї. Але погляд... відвертий, спокійний.
У Полянові було те ж, що й в мені. Що відрізняло нас від інших в цьому селі. Він не побоявся наблизитись і заговорити до дарвенхардки, не побоявся пригадати, ким вона була. А знає ж, що за це метеїв карають на горло.
Відвага.
— Батьки живі? — спитала.
Полян кивнув.
— У мене є дружина, — мовив він раптом. — Просто прекрасна. Її звуть Лілеєю.
Я ніяк не відреагувала на його слова. Не знала, як.
Аж тут Полян випалив:
— А нашу доньку ми назвали Ханною.
За його спиною хтось пройшов вулицею, тінь впала в проміжок між хатами і брат мимоволі туди поглянув. А коли знову повернувся, я була вже далеко.
Розділ 7
З Ханною щось трапилось.
Я вже й раніше помічала, як чорний густий ореол довкола її аури проривають сіруваті промінці, які було більше видно, коли дарвенхардка перебувала в стані спокою. Але коли Ханна повернулась до будинку Кияна, я мимоволі поглянула на неї іншим зором і... завмерла від несподіванки.
Тріщини. Сріблясті тріщини проборознили смоляний кокон. Пломені виривались назовні, вдаряючи мене світлом страху, хвилювання... злості. На кого?
Усвідомлення прийшло несподівано. Ханна лютувала і об’єктом її люті була вона сама. Сталось щось дуже суперечливе, що вперше за все наше знайомство вибило дівчину з колії.
Побачивши мене й Тараса, дарвенхардка мовчки кивнула.
— З Вами все гаразд? — спитав неголосно Орій. Коли Ханна зайшла, ми саме сиділи в трапезній — я, Тарас, дарвенхардець з пошрамованою щокою і Баско. Вернулися з прогулянки, аж тут нагодився Орій, щоб поглянути на мого «брата». Він уважно оглядав Тарасові вуха за допомогою маленького дзеркала на довгій ручці, часом щось неголосно говорив — і я відчувала, як в мене спиною котиться піт. На мій погляд, Тарас грав свою роль бездоганно, але хтозна, як розтлумачить його вдавання дарвенхардець.
— Анно, Ви щось зблідли, — уточнив Орій, побачивши, що я не реагую. А я-бо подумала, що він звернувся до Ханни. Вона ж... ну звісно. Ніхто, крім мене, не бачив, що коїться з дарвенхардкою, бо дівчина, як і завше, приховувала свої почуття під маскою прохолодної краси.
— Так, усе гаразд, — мовила я. Зауважила, як чорна броня довкола Ханни знову наростає, ховаючи срібло, і поглянула на неї звичайним зором. — Дякую. То що скажете про мого брата?
— Я не бачу жодних відхилень. Гадаю, він чує більше, ніж Ви припускали. Іноді він справді ні на що не реагує, але часом... Таке враження, що Тарас просто не розбирає мови, чи що. Його слух поганий, але він не зник. Просто помутніння якесь. Гадаю, Ви були праві, сказавши про травму розуму. Але, на мій погляд, вона стосується не лише мови й читання.
Я ледь стрималась, аби не видихнути надто різко. Орієве припущення було викривленою правдою.
— Раджу просто набратись терпіння. І Ви вірно робите, що завжди поруч з ним і ставитеся до брата з такою турботою. Поряд із Вами йому може просто бути краще, ніж зі сторонніми людьми. Так буває, коли йдеться про рідних, — Орій говорив без зайвих емоцій, але я мимоволі знову відчула сплеск почуттів Ханни. Схоже, вона таки зустріла когось із сім’ї. — Можливо, коли говоритимете саме Ви, Тарас знову почне розрізняти мову.
Я видихнула з полегшенням і поглянула на Орія з вдячністю.
— Дякую Вам. Отже, справи не такі вже й погані?
— Не такі, — кивнув дарвенхардець, а тоді взяв лук, що до того спочивав, прихилений до столу. — Мені час. Ханно, ми з Бронем вважатимемо за честь, якщо Ви прийдете до нас завтра на вечерю. Тут не так часто бувають дарвенхардці, і нам цікаво послухати новини. Сьогодні ж ми маємо плановий огляд околиць, тож повернемось до села поночі.
— Я прийду, обов’язково.
Орій кивнув. Я поглянула зацікавлено на його почуттєвий ореол — але з-під невидимої для інших, а для мене чорної дарвенхардської броні не пробивалось навіть невеликого світіння.
Коли дарвенхардець пішов, Баско відкланявся і сказав, що має справи і мусить відійти. Ми залишились втрьох.
Я поглянула на Ханну і запитально підняла брови.
— Усе гаразд, — тихо мовила вона, явно не бажаючи говорити зайвого. — Як ваша прогулянка?
Я відвернулась від неї і подивилась у вікно, схрестивши на грудях руки.
Як наша прогулянка?
Я б не назвала це так.
Дивно, але в пановім домі я почувалася найкраще в цьому селі. Бо тільки-но виходила за межі маєтку і бачила чорні халупи та людей, які їх населяли, мене починало трусити і завдавало величезних зусиль не показувати цього Баскові. Я бачила, що з Тарасом діється те ж саме. Одного тільки разу дозволила собі відкритись почуттям зовні — і мене аж хитнуло від пітьми, що увірвалася до нутра. Вчора я була втомленою і пройшла село, не надто вглядаючись в обличчя за віконцями й тинами, але сьогодні, при світлі...
Там, у селі, в людей перемерзали кінцівки і вони харчувалися корінцями та сушенею, намагаючись економити крихітні запаси їжі, що лишились після збору урожаю. Пітьма, непроглядна пітьма холоду, болю, страху перед смертю, господарями, голодом та усім, що оточувало цих людей усе їхнє життя. Баско щось говорив про ліси навколо, про укріплення, які почнуть ремонтувати і покращувати навесні, бо стара огорожа довкола села вже геть немічна, про... про... я так багато прослухала. Намагалася хоча б зберігати спокійний вираз обличчя та час від часу кивати. Бачила, які тривожні погляди кидає на мене Тигран та як зблідла Либідь. Адже вона, схоже, теж уперше опинилась в метейському селі. Люди снували вулицями, щось роблячи, кудись ідучи — і я не розуміла, як ще ходять вони в тих подірявлених чоботах і в тих полатаних кожушинах та не замерзають на такому лютому морозі. Тигран вже бачив таке, адже він довго мандрував Метейським краєм, а от Либідь... дитина лісу й свободи. Для неї побачене було нестерпним. Як і для мене. Тоді я замкнула свідомість, не дозволяючи навалі почуттів проникати всередину, бо так можна було й збожеволіти. Не варто відчувати все. Поки що... не варто. Доки не навчусь захищати свій розум від таких емоцій.