А що вчитися мені ще потрібно, це я зрозуміла одразу ж. Це не Павутиння, де всі тільки те й робили, що допомагали мені. Тут немає Волі, здатної пояснити майже все на світі, тут так багато чужих знедолених людей... Єдине, що в мене ще є, — то це Книга та Кришталь Стожарів — скельце, яке допомагає її читати. Обидві цінні речі були сховані під матрац ліжка в кімнаті нагорі. Сховок такий собі, але однаково книга для всіх крім мене видається порожньою, тому навіть як її знайдуть, я зможу викрутитись. Я не прочитала ще й половини за ті місяці, що минули. Адже Кришталь Стожарів Ждан дав мені не так давно, а до того читання завдавало нестерпного болю очам.
Швидше б повернулися Всевлад та Златодара, аби ми рушили далі з цього нужденного села. До того ж Всевлад з його знаннями знатного белата теж не завадить в навчанні.
Пообіді я сказала, що хочу трохи перепочити. Тарас пішов слідом, а Ханна ще на якийсь час лишилася з господарями, ведучи якусь бесіду, аби не виглядало, що ми ходимо повсюди, не розлучаючись.
Я мовчки вказала на свої двері, коли ми піднялись нагору, і тільки коли зачинила їх зсередини, то полегшено розправила плечі.
— Ти бачив це? — спитала тихо, кивнувши на вулицю за вікном. Тарас кивнув.
— Я не знаю, що це за місце, але нам точно треба вирушати з цієї країни чимшвидше, — мовив він тихо.
— Я не зможу.
— Що? Це ж чому?
— Пообіцяла Жданові не полишати їх. До того ж... не впевнена, що такій, якою я стала, є місце в звичайному, не-магічному Львові, — всміхнулася, намагаючись не видаватись сумною. А тоді підійшла до Тараса і пригорнулась до нього. — Хоча, попри все, я трохи рада, що маю поряд когось, хто пам’ятає мене колишню.
Він поцілував мене в маківку.
— І я радий, що поряд. Знаєш, невимовно дивно не розуміти мови, якою усі говорять. Що сказав той дарвенхардець про мій слух?
— Майже правду, — усміхнулась я. — Що ти чуєш більше, ніж ми гадали, і, скоріш за все, це просто якесь відхилення і ти не розбираєш слів.
Художник тихо пирхнув. Бачити знайомі іскорки веселощів, що спалахнули в його очах, було і дивно, і потрібно в таку мить.
— Ну що ж, то я й не прикидаюсь, виходить?
— Схоже на те.
— Ти справді хочеш перепочити чи просто не бажала більше з ними усіма розмовляти?
— Справді хочу перепочити, — зніяковіла я.
— Тоді я піду в свою кімнату і зроблю те саме. Клич, коли що. Хоча... ну, зайди і мовчки поклич, щоб не викликати підозр.
Тарас ще раз поцілував мене в волосся і, стиснувши на прощання обидві руки, подався в свою кімнату. Я лишилась сама. Підійшла до вікна і прихилилась чолом до шибки. Стояла так довго, вдивляючись в обриси лісу за селом. Сонця вже не було видно — дні минали стрімко, а ночі, що змінювали їх, були холодними і якимись аж тягуче-довгими.
Я скинула чоботи і лягла на ліжко, вкрившись хутром. Ну, принаймні воно тут чудове.
Саме задрімала, коли почула, як відчиняються двері.
— Ні, ну ти знущаєшся. Я що тобі наказувала? Вже ж наче не ніч, не така ти і втомлена, щоб мозок раптом відмовив, — роздратовано виголосила Ханна. Я знову не зачинила двері.
— Вибач, — мовила я, дивлячись на неї поверх ковдри. Дарвенхардка щільно причинила двері і, пройшовши до вікна, сіла на підвіконня, виставивши на нього стрункі ноги і обхопивши коліна руками. Поглянула надвір.
— Зустріла рідних?
— Брата. Він сам мене знайшов.
— З ним усе гаразд?
— Так. І він, і батьки живі. В брата навіть є своя сім’я тепер. Молода дружина Лілея і донечка Ханна.
Нічого собі! Я знову відчула сплеск срібла, що прорвав кокон, який вже встиг знову стати суцільним. То, видно, не такий він і міцний, як видається на перший погляд.
Родинні почуття руйнували дарвенхардське єство Ханни.
Це ж добре. Чи ні?
— Полян з дитинства мав хворе серце, і я не була певна, чи доживе він до нашої зустрічі. Але він виглядає несподівано добре, — додала дівчина.
— В мене теж брат хворів з дитинства. Але в нас більша різниця у віці, очевидно. Мій іще дитина, — мовила я. — Знаєш що?
Ханна подивилась на мене.
— Я можу поглянути на нього, якщо хочеш. Сьогодні ж дарвенхардців не буде в селі до ночі, чи не так? Можемо після сутінків зустрітися з твоїм братом. Ти, ймовірно, хороший лікар, але не маєш здібності бачити найменші відхилення в організмі, а я маю.
Дарвенхардка якийсь час мовчала. Розсіяне світло линуло з вікна, огортаючи її силует легким мерехтінням, від чого дівчина видалась раптом дивовижно-ірреальною. Я труснула головою, проганяючи марево. Хотілось подрімати.
— Не думаю, що це безпечно. До того ж... наша зустріч не була ворожою. Але я давно не бачила брата і не впевнена, що варто... довіряти йому. Він може злякатись, якщо до нього в дім прийде не тільки сестра-дарвенхардка, а й белатка. І ще й почнеш його допитуватись та оглядати.
Я всміхнулась.
— Ханно. Белатці немає резону йти до твого брата.
Я заплющила очі, уявляючи свою — та її — зовнішність. Обличчя на секунду потепліло. І очі защипало — я ж бо маю бути цілком схожою на дарвенхардку, чи не так? Я подивилася на дівчину і помітила, як на мить її лице скам’яніло.
— Тобі геть не завдають зусиль такі перевтілення? — спитала вона тихо, уважно дивлячись мені у вічі. В такі ж блакитні очі, як і її. Зараз нас було не розрізнити. Я подумала про потоки енергії, які прориваються з землі до мене з миті першого кроку на землі Патрії в товаристві друзів та дарвенхардців, але вирішила й надалі про це не розповідати.
Чи почуваюсь я втомленою від таких перевтілень?
— Думала, буде гірше, — ухильно відповіла. — Спочатку, коли ще вчилась щось змінювати в собі чи в довкіллі, то було дуже важко. Але з часом і з кожним новим разом стає все простіше. А от нові, не завчені дії вимагають зусиль, без цього ніяк.
— Змінись знову, бо ще хтось зайде, — мовила Ханна. Почекала, коли я слухняно виконала вказівку, а тоді кивнула: — Добре. Тобі треба буде переодягнутись в мій одяг. І я йтиму поруч, просто... щоб ніхто не бачив. Поглянеш на Поляна, можеш перекинутись кількома словами — і все. До батьків не йти, в дім не заходити. Достатньо буде?
— Так, цілком.
Я думала, що Ханна спроможеться хіба на якусь завуальовану подяку, але вона тільки порадила мені подрімати, бо виглядаю блідою, і вийшла з кімнати. Перемагаючи лінь, я вилізла з постелі і зачинила двері на засув. А тоді радо скористалася настановою.
Ми домовилися, що лук я нестиму в руці — якщо раптом станеться щось непередбачуване, Ханні легше буде вихопити його з моїх пальців, аніж здерти зі спини. Зброя виявилась справді важкою.
Я не чула й не бачила Ханни, як не роззиралась, — але коли відкрила свідомість, то неподалік заклубочилась темрява.
Ось і вона.
Звичайно ж, одяг дарвенхардки пасував мені бездоганно. До того ж, одягнувши все чорне і шкіряне, я відчула себе приємно-звабливою. Що не кажи, а почуття специфічної, смертоносної елегантності в дарвенхардців є. Попри те, що в одязі не було нічого зайвого, сам крій полотняної сорочки і шкіряних штанів та легкої куртки, яка одягалась під хутряний плащ в сильні морози, був пречудовий. Чорні рукавиці до ліктів — обшиті по краях сріблом, на передпліччі правиці — невелика літера «Д», схожа на латинську, стилізована під напнутий лук зі стрілою. Герб Дарвенхарду. Чоботи також зручні та кроки в них геть безшумні. На чолі — шкіряна стрічка з символами сили, мудрості та інших якостей, що характеризують воїнів у чорному.