Я була вражена, на що здатне тіло Ханни, таке схоже на моє. І на що здатен Тигран.
Їхня зброя викрешувала іскри, а тіла пурхали, рухаючись в навдивовижу гармонійному, синхронному ритмі. Сніг під ногами цілковито стоптаний. Напади й оборона — стрімкі, сильні, аж мені, глядачу, дух перехопило.
Коли Всевлад і Либідь припинили поєдинок, Тигран із Ханною саме розпалились. Я помітила, що в обох уже є кілька подряпин — на щоках та руках. Аж ось Ханна мотнула луком так, що шип з його плеча опинився за міліметр від ока Тиграна, спинений лезом довгого ножа. Іншого б паралізувало від страху, але не Шукача. Вже за мить він, упершись кулаками в землю, через голову перекинувся назад, ногою вдаривши лук дівчини. Зброю підкинуло догори, але дарвенхардка не послабила зап’ястя, яке від удару мало не вивихнуло. Обличчям Ханни майнув вираз болю. Доки її увага була зосереджена на лукові, Тигран, що вже опинився на безпечній відстані від шипів, правою ногою спробував підкосити ноги дарвенхардки. Миттєво згрупувавшись, Ханна перескочила через Тигранову ногу, а вже за мить він, опинившись на землі, схрещеними ножами зупинив у себе над головою її лук.
Я підвелася з розстеленого на землі плаща, на якому спала вночі, і підійшла до решти глядачів, опинившись поряд із Всевладом. Він уважно та спокійно спостерігав за рухами супротивників.
— Непогано твій охоронець справляється, — мовив він. А коли я не відповіла, то додав: — Не бійся, вони не повбивають одне одного. Просто обоє не звикли змагатись у пів-сили. Там, куди ми прямуємо, це не зашкодить.
— Сподіваюсь.
— А ти... умієш битись? Ну... своїми силами. Бо фізично ти не боєць, це очевидно. Хоч ви з Ханною й однакові зовні, але в цьому плані все зрозуміло.
Я підняла брови.
— Це ж чому?
— Коли ти не вдаєш із себе незворушну скелю, погляд випромінює невиліковне добро, — мовив Всевлад з легкою посмішкою. — Це в усіх Стожарів так?
— Не знаю. Я поки одна така.
— Поки?
— Раніше їх було більше. Та ти й сам, мабуть, знаєш.
— Чув різне. Але ж наче є якась певна кількість, яка може прийти в один час в цей світ, так?
Я поглянула на нього.
— Чому я маю тобі це розповідати?
— Бо я теж маю, що тобі повідати, — просто відповів чоловік. В цю мить Ханна вдарила Тиграна в ноги і він упав, але за мить зробив те саме — і обоє опинились на землі. Я не знала, чи зупиняться вони на цьому, але сподівалась на це.
— Дев’ять на століття. Раніше так було. Але зараз я сама.
— Звідки ти знаєш? — уточнив Всевлад. Погляд його чорних, дивовижно-непроникних очей примушував моє серце битись частіше. Я й сама не знала, чому — бо він зовні такий же, як і Артур? Як чоловік з мого минулого? Та й не тільки зовні. Такий же владний, розумний. І, як виявилося, походить із дуже непростої родини.
Привабливий.
— Не впевнена, але гадаю, що я відчула б, якби з’явився ще хтось. А що розповіси мені ти?
— Що ти можеш бути бійцем, не гіршим за будь-кого з нас.
— Америку відкрив, — пробурмотіла я. Всевладові чорні брови здивовано здійнялись. — Ну, не здивував. Стожари припиняли війни... але в основному не завдяки тому, що вміли битись. А тому, що вміли захищати й захищатись. Тобі не здається, що для вас усіх буде безпечніше, якщо й я чинитиму так само?
— О, а тобі не здається, що Стожари вимерли якраз тому, що боялися спробувати застосовувати свої сили, як варто було б? Милосердя могло б допомогти, аби ти опинилась в будь-якому іншому місці. Але не в Циркуті. Ти вже повір.
Я згадала, що він пережив у дитинстві. Його батько спалив Всевладову матір за... за що?
Може, вона також була до когось милосердною?
— Поглянь на цих двох, — мовив тихо Всевлад, кивнувши на Тиграна й Ханну, які, попри те, що виглядали вже доволі втомленими, продовжували змагатись між собою. Жоден не хотів поступатись. Це й захоплювало, й дратувало мене водночас. — І уяви, що б ти могла зробити, аби їх зупинити. Почнемо з цього. Раз Стожари припиняють війни.
— Надумав мене вчити?
— Ну ж бо. Не балакай. Згадай, як ти змінювала свою зовнішність, і використай цей принцип, аби змінити довкілля.
Я на мить замружилась. О, Всевладе, ти й не уявляєш, як близько до істини говориш. Я можу змінювати простір. Я вже робила це в Павутинні, але знання те надзвичайно могутнє й потребує трохи більше практики, знань, часу...
Та раптом дарвенхардець має рацію? Може, варто почати здобувати їх вже зараз?
Розплющила очі і стала уважно вдивлятись в простір довкола, а надто там, де двоє бійців зійшлись в озброєному танку. Холодне повітря було прозорим і крижаними поцілунками торкалось щік, поглинало хмаринки, що зривались з уст за кожного подиху. І там, поміж енергії суперечності та двох ореолів — чорного з прожилками сірості і м’якого, ледь золотавого, я й побачила його. Мерехтливе прозоре повітря, яке було не таким, як довкола. Можна було б потягнути його рукою... я так колись робила. Але ж тепер не підступлю.
Я потяглась до маленької тремтливої латки думками й серцем. Уявила, що насправді можу доторкнутись до неї. Простягнула руку — легко, ні за що не хапаючись, просто, аби підкликати до себе бажане. Потягла прозоре повітря, відчуваючи, що все тут має зв’язок із латкою в просторі, хай і непомітний на перший погляд. І простір між Ханною та Тиграном повільно, несміливо, але невідступно полинув до моїх пальців тонкими нитками. Почула поряд тихий видих Всевлада — він побачив ті тонкі нитки. Латки видимі тільки мені, але коли торкаюсь їх і порушую визначений кордон, то відкриваю на загальний огляд. З цим нічого не поробиш. Колись я так викривила шмат столу, викликавши в Тиграна й Волі суміш захвату та сум’яття.
Нитки дотяглись до моєї руки і, щойно я почала стискати довкола них пальці, загусли, ставши чимось на кшталт мотузки. Предмети, біля яких вона знаходилась, починало візуально вигинати. Не надто сильно, а проте достатньо, аби помітили Стожар і дарвенхардець. Либідь та Злата були поглинуті спогляданням бою.
— Що далі? — спитав Всевлад тихо, вже й забувши, що то він збирався щось мені підказувати. Я знаходила все сама.
Схопилась рукою за мотузку, відчувши потік енергії між пальцями й долонею. Нічого матеріального, нічого статичного. Тільки динаміка, перетікання простору. Напевне, це колись називали магією. Я б сказала, що це — сила. Без домішок чи інструкції з використання.
Тигран саме ухилився з-під лука Ханни і на мить відскочив убік. Я скористалась цим, щоб здійняти руку й хльоснути своєю чи то мотузкою, чи то батогом по простору між ними.
Бійці впали в різні сторони, коли земля й сніг між ними здійнялись вгору високою стіною.
Коли вона опустилась, то я почула чийсь переможний вигук.
Свій власний.
А ще були вражені погляди друзів, нерозуміючий Ханнин і... задоволений Всевладів. Зустрівшись із ним поглядом, я зрозуміла, що він насправді не виховував з мене бійця.
Він знав, що я вже ним є, і просто дивився, на що здатен Стожар.
— Нічого собі! — пролунав вигук позаду. Українською.
Я озирнулась і побачила Тараса з хмизом в руках. Вочевидь, навіть без знання мови він почав адаптуватись до життя в дорозі.
— Ти так багато пропустив, — видихнула я.
Розділ 9
Коли Анна розмовляла з Поляном, я не сиділа увесь час на даху. Я й так чула їх голоси, навіть тоді, коли крізь незачинені двері хижі зайшла досередини.
Тихо, наче тінь, пройшла домом дитинства. Відчувала себе незвично без зброї, що обтяжувала плечі вже такий довгий час, але по-своєму раділа, що зайшла сюди без неї. Що зайшла неозброєною в це місце. Хай тут я жила метейкою, мала господаря, терпіла побої та знущання його служок і так багато пережила, та... це був дім, де й досі мешкали мої батьки, і зайти сюди зі зброєю, яка вже куштувала кров, означало б осквернити це місце. Тому я була щаслива, що обставини склались так, що лук мій зараз лежав у ногах в Анни, яка геть не вміла ним користуватися.