Батьки... Татова борода вже геть не нагадувала «зоряну», вона побіліла і на ній не було б видно крихт хліба. І мамина коса теж стала сивою — Полян правду казав. Але то нічого. Зрештою, і ми з ним не завжди будемо чорноволосими.
Їх обличчя були такими спокійними вві сні. Накриті латаною-перелатаною ковдрою, вони все ж мали те, чого не було в інших, хто спав під перинами в цьому ж селі, — чисте сумління. І тому, навіть після всіх років, що минули, і з усіма новими зморшками мої батьки не змінились.
Як і колись, коли я була малою і наступали сильні морози, всі спали взимку в одній, найбільшій, кімнаті, де було споруджено невелику пічку. Зараз у ній ще палахкотів слабкий вогник. Я й так бачила в темряві, але це світло живого вогню на мить лишило позаду темну ніч. Воно грайливими відблисками лягало на русяве волосся молодої жінки, яка спала, притиснувши до себе уві сні маленьку дівчинку років двох. Половина ліжка була порожньою — там, вочевидь, спав Полян. Роззирнувшись, я побачила невелике ліжечко, на якому дітьми бачили солодкі сни й ми з братом. Але сьогодні, вочевидь, дитина заповзла до батьків і не видно, аби комусь це заважало.
Маленька Ханна. Я присіла поряд із ліжком і наблизила своє обличчя до її. Щічки з рум’янцем, крихітний носик, довгі вії. Волосся світле, як у матері. Повіки ледь здригаються уві сні. Я на якийсь час навіть перестала сприймати голоси брата й Стожара, і прислухалась до дихання племінниці. Воно було спокійним і навівало дивне відчуття добра. Мить повагавшись, я зрозуміла, що можу ніколи більше тут не опинитись і її не побачити. Тому, нахилившись, легенько торкнулася маленької щоки губами. Тоді відійшла від ліжка, тихо підклала в грубку патик і вислизнула надвір.
Та атмосфера тепла й спокою в убогому житлі, а ще обличчя рідних не йшли з голови мені багато ночей поспіль. Вдень я не мала часу на сентименти — може, то було й на краще. Ми продовжили нашу мандрівку, вирішивши спершу навідатись до одного міста за два тижні шляху, аби поповнити запаси провізії та придбати нашим «сервусам» нормальну військову форму. В Далекому ми придбали п’ятьох коней — звичайних, на яких переважно їздили сервуси. Мій Зозулин та Всевладів Черн, яких напарник забрав із Баргового, відчутно вирізнялись на їх фоні — вороні, могутні, статечні.
Можливість не долати шлях пішки всім підняла настрій. Але особливо це допомогло Златодарі.
Після того, як Всевлад розповів про їхнє полювання, навіть мені довелося змиритись із тим, що ця дівчина, попри все, дуже відважна. Хоч і дурна.
Вовки напали несподівано. Вони були звірюками не лише могутніми, а й дуже розумними. Організували засідку, засівши на скелях-обличчях — є в лісі місце, де таких велетів поснуло поряд аж четверо. Зістрибнули з верхівок, що було б смертю для звичайних тварин, але не для таких величезних. Всевлад ішов першим, а Златодара — за ним. Коли дарвенхардця збив з ніг перший вовк, чоловік майже миттєво вбив тварину, устромивши ножі їй в око однією рукою, а іншою — в горло. Та доки Всевлад скинув із себе важезну тушу, інший вовк теж кинувся на нього. Він-бо просто відштовхнув Златодару зі свого шляху, як набридливу перешкоду, біжучи на допомогу побратиму. Хижаки безпомильно розпізнали більш небезпечного мисливця. Та дівчина, що була хоч і не надто вмілим бійцем, та прудким бігуном, кинулась вовкові, що робив невелику дугу на шляху до цілі, навперейми. В руці вона теж мала ніж, але під час зіткнення з потужним хутряним боком ворога впустила його і той впав десь глибоко в сніг. Миті, коли вона виставила вперед руки без зброї, вистачило, аби вовк вчепився в одне з передпліч зубами, а тоді впав, коли йому в голову крізь вухо втрапила дарвенхардська стріла — Всевлад вистрілив, видершись на труп вже поверженого сіроманця. Кількох секунд, які великою жертвою виграла Всевладові Златодара, вистачило, аби виграти поєдинок.
— На цьому все не закінчилось, — мовила Златодара, коли дарвенхардець замовк. То був перший нічний привал після того, як ми покинули Далеке і могли нарешті нормально розмовляти між собою. — Бо вовчі щелепи не хотіли розтискатись. А двоє його зубів простромили мені передпліччя наскрізь — і я кричала, мов божевільна. А Всевлад... відірвав два шматки тканини від сорочки. Одним стягнув мені руку вище ліктя, щоб не вмерла одразу ж від втрати крові. А інший запхав до рота, щоб замовкла. І зараз, чесне слово, я тебе розумію. А от тоді було не лише боляче, а й образливо.
— Та мені аж в голові бемкало від твого крику. Думки втікали, — мовив Всевлад, тріпнувши чорним волоссям, яке не було зібране в хвіст і досягало хвилястими пасмами плечей. Він сидів і оглядав стріли — я впевнена, всі вже зауважили, що ми робимо це повсякчас. Але так уже заведено в дарвенхардців — можна не мати часу на здобування їжі чи сон, та треба завжди бути певним, що зброя в порядку. Яка різниця, чи ти повечеряв, коли помреш через нерозважливість. Дві стріли чоловік відклав убік — з ними було щось не так і Всевлад, найпевніше, зробить з них запасні, замінивши дерев’яні частини на нові, вирізавши з якогось дерева на шляху, але коли ми прибудемо до першого ж міста, де є дарвенхардський арсенал — він обміняє їх на ті, що повністю були зроблені в Дарвенхарді. Там використовують дерево, укріплене спеціальними розчинами. Це якщо проблема в них. Якщо ж щось із вістрями — їх переплавлять.
— Ну, нічого, але ти впорався.
— Як ти звільнив її руку? — спитала Либідь тихо.
— Розтиснув щелепи. Я ще такого не бачила і навіть не думала, що людина здатна на подібне! Собачі щелепи буває не розтиснути, а тут такі... — відповіла за Всевлада Златодара і здригнулась від спогаду. — Я не знаю, дарвенхардці, чому ваші тіла такі сильні, та зараз я неймовірно цьому рада. І не думала, що колись відчуватиму вдячність до вашого брата, та це так.
— Ти виграла мені час. Не кидати ж тебе було після цього, — все так само спокійно проказав Всевлад. Але відповідь вийшла напрочуд дружелюбною.
Якийсь час ще теревенили про те, про се, аж зрештою я відчула, що втомилась від товариства. Підвелась і попростувала собі в пітьму. Ми прямували лісом, і так мало тривати ще доволі довгий час. Я раділа цьому — то були ліси мого дитинства. А за ними мав початись світ із проблемами, з виконанням обіцянок, з повсякчасною обережністю. А поки було ще кілька днів на відносний перепочинок. Коли обережність... ну, більш звична. Стандартна, чи що.
Чутливим слухом вловила плюскіт води і пішла на звук. Це не струмок, точно, бо мороз просто шалений і маленькі водойми замерзають. Та навіть великі, якщо непротічні.
Хвилин за десять я вийшла на берег неширокої, але стрімкої і, видається, глибокої ріки. Не думаючи й миті, скинула на землю зброю, важкий плащ, а за ним — взуття й увесь одяг. Вступила в темну воду — вона була непроникною навіть для мого зору.
Тілом одразу ж пройшла хвиля страшної студені, так, наче шкіру закололи тисячі дрібних лез. Закортіло вийти назад і мерщій закутатись в своє хутро. Але я натомість пішла вперед, а за мить зісковзнула ногами і пірнула з головою — різко, зненацька. Не думала, що глибина буде отак одразу. Від несподіванки хапнула ротом трохи води і випустила повітря. Хтось би злякався, та не дарвенхарка — я відчула тільки досаду. Тіло наче скувало кригою.
Дочекалась, коли п’яти вперлися в кам’янисте гостре дно і, відштовхнувшись ними, стрімко виринула.
А за мить щось важке шубовснуло в воду за метр від мене.
Я вчепилась рукою в найближчий великий камінь, що стирчав з води — течія була норовливою і сперечатись із нею я не мала бажання. Було надзвичайно холодно — хоч і не так вже, як у мить занурення. Зараз на якийсь час тіло почне відчувати тепло — і якраз ті хвилини й варто лишатись у воді. А потім треба буде вилазити і вертатись туди, де вогонь, — застудитись мені важко, але випробовувати удачу не варто. Адже достатньо було виринути, як волосся почало вкриватись інеєм. Серце билось, як шалене, — я вдивлялася в темну воду, але ніхто з неї не з’являвся.