Аж раптом сильні руки обійняли мене за стан, а голос над самим вухом прошепотів:
— Я часом сумую за темрявою. Пам’ятаєш, яким був наш зір до того, як ми почали пити «трунок сили»? Коли можна було тільки слухати і відчувати. Тоді не довелось би вичікувати моменту, як ти звалишся в воду і на якийсь час не будеш ні чути, ні бачити, аби підкрастись непомітно.
— Та не встиг. Я чула, як ти шубовснув, — мовила я, відчуваючи водночас і зніяковіння, і радість.
Обернулася стрімко і обхопила Всевлада руками за шию. Разом нас не зносило течією — він досягав ногами дна і впевнено тримався проти течії. Не те, що я. Чоловік-скеля.
— Це тому, що ти впала в воду швидше, ніж я очікував. Роззява.
Я наблизила до нього обличчя так, що хмаринки пари від наших подихів злились в одну. Мені хотілося розізлитись на Всевлада за те, що він підглядав за мною. І за те, що зараз ми геть оголені. Притискаємось одне од одного.
Але я не могла. Не хотіла.
— А, може, ти просто на щось задивився?
Він не відповів, а поцілував мене — повільно, з насолодою. Я заплющила очі, відчуваючи, як тепер мені не те що тепло, а й навіть гаряче. Хіба таке можливо в річці, на поверхні якої плаває лід?
Всевладові руки ковзнули моєю талією до стегон, а тоді раптом піднялись назад і, підхопивши, висадили на плаский камінь, з якого можна було перескочити на берег. Я від несподіванки і зніяковіння зойкнула. Тіло одразу ж опинилось в лещатах морозного повітря.
— Годі з тебе, русалко. Час одягатись, бо примерзнемо до дна.
Не чекаючи відповіді, чоловік лишив цілунок на моєму коліні, а тоді знову пірнув і з’явився з води за кілька метрів. Вийшов на берег. Я поглянула в інший бік, закусивши губу. Вода стікала з волосся і, здається, замерзала в мене на тілі. Та я не рухалась, сидячи на камені й обхопивши себе за плечі руками.
— Ти нестерпна, — долинув до мене його голос.
І звучав він із невимовною ніжністю.
За мить Всевлад огорнув мої плечі хутряним плащем і додав, що він уже в штанах. Цього разу в голосі була не тільки ніжність, а й веселощі.
Я підвелась, кутаючись в хутро, і легенько поцілувала чоловіка в губи. Він вже був не тільки в штанах, айв сорочці.
— Я почекаю на тебе в лісі, за п’ятдесят метрів. І не підглядатиму, — мовив він, провівши пальцями по моїй мокрій щоці. — Ну... хіба трішки.
Я не відповіла, бо зуби почали цокотіти від холоду. Легенько штовхнула його в груди. Тільки-но широка спина Всевлада зникла в чорнющій тіні дерев і затихли й так ледь чутні кроки, я кинулась до одягу.
Так швидко ще в житті не вбиралась.
— Сьогодні виспись, гаразд? — мовив Всевлад, коли я наздогнала його під деревами. — Я знаю, що ти хвилювалася усі ці дні.
— Не більше, ніж зазвичай, це вже повір. І я не втомлена, — відповіла вперто, геть не подумавши. Просто за звичкою опиралася.
Він узяв мене за руку і я відчула, як від місця дотику тілом розливається тепло.
— Ну, як скажеш. А от десь післязавтра я хочу затіяти бійку.
Тут я справді здивувалась.
— Навіщо?
— Щоб перевірити, на що здатна Анна. Тож... розізлиш Тиграна, гаразд?
Я всміхнулась.
— Із задоволенням.
Результатом моєї відповіді було те, що не тільки я розізлила Тиграна, а й він — мене. Бо геть не поступався дарвенхардцям! Він був вправним та стрімким, а ще — надзвичайно кмітливим. Ми обдряпали одне одному щоки і руки і, на відміну від Либеді та Всевлада, не просто змагалися, а справді боролись.
Водночас я відчула повагу до цього юнака. Він не припиняв бійку, хоч і втомився. І не втрачав вправності. Та це не мало значення, бо нас зупинили.
Стожар. Вона просто вдарила повітрям! І від сили того удару ми з Тиграном не втримались на ногах. Коли я схопилася, то поглянула спершу на Анну, яка від усвідомлення власної могутності не стримала радісного вигуку, а тоді перевела погляд на Всевлада.
Мені не треба мати надзвичайних сил, аби зрозуміти його почуття в такі моменти. Тріумф.
Він же вирішив убити так багато людей. І тепер переконався, що зброя в його руках прекрасна.
Не знаю, чому, адже я звикла до пітьми та болю, та по спині в цю мить у мене пробігли мурашки.
Убити одинадцятьох. Цифра наводить на думку, що то буде по представнику з кожної родини Величних. Окрім однієї. Якщо не самі Величні, то їх Спадкоємці. Але чому? Всевлад хоче захопити владу в Циркуті?
Чи тут щось геть інше? Що ж тоді? Яка його мета? Що знаю я про чоловіка, який такий близький до мого серця, але розум якого такий холодний та неприступний для мене? Що такого побачила Анна, коли проникла до його думок? Що знаю я про цього вбивцю з очима, повними пітьми та неймовірної, непояснимої краси? Як можу бути щаслива з тим, про кого не відаю нічого?
Яка мета Всевлада виправдовує те, що він наважився заради неї привести на землі Циркути найсильнішу загрозу, яка може бути для цієї нездоланної, вкритої сталлю та камінням тисячолітніх мурів імперії? Для його імперії?
І наскільки сильна загроза чекає нас попереду, як важко буде здолати тих одинадцятьох, якщо сам Всевлад на це не здатен?
Анна, коли присягалася, то говорила, що допоможе йому звершити помсту.
Я не звикла лізти в чужі справи і питати зайве. Але в ту мить вирішила — годі. Я дізнаюсь про все, що потрібно. Аби не боятися того, що можу почути. І не боятись його кохати.
Розділ 10
Пухка земля під ногами була теплою. І це видавалось таким дивним — адже довкола все вкривав сніг. Та там, де я ступала, він танув, миттєво всотуючись в ґрунт. Я йшла без поспіху, роззираючись довкола, поглядами ковзаючи по надгробках та хрестах. Подекуди сніг заліпив надписи, але я не рухала його — відчувала просто, що могила не та, що треба. Йшла і йшла.
Аж доки побачила її. Зі звичайним дерев’яним хрестом, які ставлять тимчасово після поховання — перш ніж замінити на довговічний пам’ятник з граніту чи мармуру. Табличка на хресті також була заліплена снігом, а сама могила — закладена вже доволі понищеними негодою вінками, які так поки і не забрали. Можна було б пройти повз неї... але я відчула: стоп. Підійшла, залишаючи сліди босих ніг на землі, і рукою струсила сніг з таблички.
«Ярович Анна Вікторівна».
І дати народження та смерті. Всього між ними — майже двадцять чотири роки.
Я заморгала здивовано. Але ж це ім’я... ім’я...
МОЄ.
І закричала.
— Стожаре!... Стожаре, годі, прокинься!
Хтось дав мені ляпаса — сильного, дзвінкого. І той миттю вирвав мене з лещат липкого сну. Я сіла, задихаючись, і обхопила голову руками. Крик урвався.
Зі страху і спросоння не могла зрозуміти, що діється навкруги. Щоки були мокрими від сліз. Не вдавалось впізнати голос, що говорив до мене. В голові чомусь зринув знак чотирикутної зірки з візерунком всередині... а тоді зник і він, і всі думки. Лишився тільки плач.
Я здригнулася всім тілом, коли хтось сів поряд і пригорнув мене до себе. Сильними руками з теплими, трохи мозолястими долонями. І цей хтось пахнув лісом. Вогким ароматом свіжого листя, сонцем між гілок, корою. Хоча довкола лежав сніг.
— Тигране?.. — прошепотіла.
— Це я, — відповів він тихо, пригортаючи мене ще сильніше. Був без плаща: вочевидь, зірвався зі сну, як і я. Та він не тремтів на морозі, був теплим та надійним. Як завжди.
Зарилась носом у його сорочку. І ще й вчепилась в неї обома руками — щоб часом не втік.
— Тигране, чимось допомогти? — тихо спитав хтось. Лише за мить я розпізнала лагідний голос Либеді. Вочевидь, довкола стояли всі наші супутники. Я заплющила очі, аби не бачити ні їх, ні сліпучо-білого снігового покрову.
— Ні. Ідіть снідайте та готуйтесь до дороги. Ми посидимо тут хвильку.